Іван Божий

Про родовід Ісуса Христа (Мф. 1:1-17)

Євангеліє від Матфея (а разом з ним – і весь Новий Завіт) відкривається родоводом Спасителя. Подібні книги родоводів ми бачимо і в Старому Завіті. У книзі Буття це родоводи Адама, синів Ноя, Фарри (батька Авраама), Ізмаїла, Ісаака і Якова. Звичайно, про нащадків Каїна в книзі Буття теж сказано, і досить детально. Але надпису “книга родоводу” у цьому випадку немає – Каїн і його нащадки як би випали з течії людської історії, яка одночасно є історією Божого Промислу.

У Старому Завіті родовід надписується ім’ям родоначальника. “Ось родовід Адама…” (Бут. 5:1) – читаємо ми про нащадків першої людини аж до Ноя і його синів. Але в Євангелії книга родоводу надписана ім’ям Боголюдини – далекого нащадка Авраама. І ми розуміємо, чому це так: уся ця низка поколінь, усі ці незабутні імена – вони мали не лише причину, але і мету: втілення Бога від Діви, пришестя обітованого Месії на землю. І ось тепер ця обітниця збулася, мета досягнута: Син Божий стає Сином Діви.

Родовід, яким відкривається Євангеліє від Матфея, свідчить, що Господь Ісус Христос, наш Творець і Спаситель, вписаний в історію Свого народу, в історію людства. Його народження, земне життя, смерть і воскресіння – центральна, найважливіша сторінка всесвітньої історії. Але і інші сторінки цієї великої книги залишаються на своєму місці, і нам як і раніше важливі оповідання про старозавітних праведників – Ноя, Авраама, Ісаака, Якова і Йосифа, і їх родоводи. Ми пам’ятаємо ці імена і цінуємо їх.

Дороги нам і інші імена. Це наші родичі, друзі, усі ті, кого ми любимо і продовжуємо любити, попри те, що їх вже немає з нами.

Але якщо так важлива ця пам’ять, якщо так бажано для нас, щоб кожного християнина, який живе на цій землі чи відійшов у вічність, Господь пам’ятав – чи не належить і нам потурбуватися про те саме? Загальновідому гірку істину, яку я маю на увазі, можна було б викласти і своїми словами. Але я наведу цитату з мемуарів одного мого родича, написаних ще в XІX столітті: “Мене завжди бентежила думка, що в нас, на Русі, діти ще знають про своїх батьків, знають дещо і онуки про своїх дідів, але правнуки про своїх прадідів, за дуже рідкими виключеннями, нічого не знають; отже минулі часи і навіть нещодавнє минуле величезної більшості наших прізвищ вкрито для потомства суцільною пітьмою”. Сказане близько півтора століття тому в наші часи залишається тим не менш актуальним.

Мова тут не йде про те, щоб усім нам терміново зайнятися генеалогічними дослідженнями і відшукувати своїх предків до п’ятнадцятого коліна (хоча це надзвичайно захоплююче). Але жодна людина (не кажу – християнин) не може, не повинна бути байдужою до життя своєї сім’ї, свого роду – адже вони породили нас, ростили, виховували. Здавалося б, інтерес до їхнього життя – природна потреба, елементарна вдячність, справа на майбутнє: адже і в нас будуть діти і онуки, і ми зрозуміємо тоді, як важливі сімейні традиції, як важлива вдячна пам’ять. Але набагато звичніше інше відношення до минулих епох. Добре сказав про це літературний критик В. М. Майков, брат поета: “Кожне нове покоління вважає себе останнім щаблем органічного розвитку людства. Воно завжди так задоволене собою, що минуле здається йому смішним, а майбутнє – зайвим”.

Зв’язок поколінь – це не пропагандистський штамп. Це те, що робить нас людьми. Ті, хто були до нас, хто дав нам життя, – вони не згинули в небуття. Це живі душі, які пам’ятає Господь, які в загальне воскресіння возз’єднаються з оновленими тілами – і ми зустрінемося і впізнаємо один одного. Але добре б цю зустріч і пізнавання не відкладати до Страшного Суду. Добре б нам ще в цьому житті тримати у вдячній пам’яті імена і образи наших предків, передаючи накопичені скарби сімейного тепла і доброти своїм дітям.

Кожен новий рік ще більше віддаляє нас від минулого і неминуче наближає до кінця людської історії – історії, яка, як ми бачимо, усе прискорює і прискорює свій хід. Але християнин не повинен плисти за течією разом з усіма. У нього – своя швидкість і свій напрям. І, думається, буде хорошим щепленням від нинішнього метушливого життя, від безпам’ятності і невдячності нашого часу, якщо ввечері ми сядемо домашнім колом, відкриємо сімейний альбом і розповімо своїм дітям: ось це твоя бабуся, коли їй було стільки ж, скільки зараз тобі. А це дід твоєї бабусі, він воював у Першу світову війну. Ось він, який красень, в офіцерській формі. А от – його сестра, миловидна панночка, сестра милосердя.

…А от і ми – не івани, які не пам’ятають родоводу, але вдячні нащадки, про яких не соромно сказати: це Іван, Петрів син, Іванів онук, Андріїв, Володимирів… Ноїв, Ламехів, Мафусалів, Єнохів, Іаредів, Малелеїлів, Каїнанів, Єносів, Сифів, Адамів, Божий (Лк. 3:36-38).

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: Неділя святих отців