Поспішайте на службу, як у пологовий будинок до дружини

У Різдвяну ніч ангели співали: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк. 2:14). І зараз, щойно ми почуємо першу частину цього славослів’я – «Слава у вишніх Богу», – у нашому серці запанує мир, смуток покине душу і захочеться примиритися з усіма – з близькими, колегами, із собою, з усіма навколо. І ми станемо щасливими людьми. Тобто, прославивши Бога, людина набуває щастя.

Але оскільки зазвичай усі ми прославляємо не Бога, а своє власне «я», то миру немає ні на серці, ні в сім’ї, ні навколо.

Немає миру на землі, усе зникає, рушиться, йде аби як. Бог є, але ми не розділяємо з Ним Його благодать, доброту і любов. Так, вони існують, але ми не живемо цим, не радіємо цьому. А чому? Бо не прославляємо Бога, не розуміємо, що, власне, мета всього нашого життя – прославляти Його. Адже я існую для того, щоб бути віддзеркаленням Божественної благодаті, радості і слави. Щоб Бог став для мене Усім. І коли Він стане Усім для мене і я прославлю Його, то набуду спокою і знайду своє місце у цьому світі – та і в усьому Всесвіті.

Якщо я зараз запитаю вас, про що ви думаєте в даний момент, які питання вам не дають спокою, що найбільше цікавить вас у цьому житті – яку ви дасте відповідь? Хтось скаже: «Гроші. Кар’єра. Сім’я». Хтось відповість простіше: «Жінки». Відповідно, багато жінок скажуть у відповідь: «Чоловіки». А когось найбільше займає нерухомість. Чи краса власного обличчя, тіла. І оскільки всі ці речі так багато означають для нас, саме їх ми і прославляємо. От що володарює над нами, от – об’єкт нашого поклоніння. Адже перше і головне життєве завдання християнина – це прославляння Бога. Щоб Він був на першому місці в нашому серці, розумі – в усьому існуванні.

Тому, якщо Господь у нашому житті займає не перше, а четверте, п’яте, шосте, а іноді і останнє місце, то це серйозна проблема. Подумай сам – Бог, Який є Альфа і Омега, Початок і Кінець, Той, Хто існував і існуватиме завжди, – займає в нашому житті четверте чи п’яте місце. А все те, що може існувати лише через те, що знаходиться в променях Його слави, сили і енергії, а без Нього існувати не може, знаходиться в нас на першому місці. Наведу як доказ один приклад.

Якось я запитав одну людину, коли вона прийшла на різдвяну службу. Служба починалася о п’ятій. Вона відповіла, що прийшла біля шостої. Те ж саме я запитав в іншої людини, яка була в храмі, де різдвяна служба починалася о десятій вечора. З’ясувалося, що вона підійшла вже після одинадцятої.

Що ж затримує нас на цілу годину по дорозі в храм? Їжа, домашні справи, збори. Виходить, що все це ми готові прославляти більше, ніж Бога. Що ж таке важливе примушує нас спізнюватися до Нього? Явно якісь дуже дорогі нашому серцю речі. Бо якби найважливішим для нас був Господь, ми б не дозволили нічому затримувати нас на шляху до Нього і приходили б у храм вчасно. Один мій друг-священик так і каже своїм парафіянам перед Різдвяною службою:

– Якби твоя дружина знаходилася зараз у пологовому будинку і ти б знав, що пологи почнуться, допустимо, близько шостої вечора, то ти прийшов би туди не о шостій, а раніше, щоб побути з нею, підготуватися разом до народження дитини, якось прийняти участь. Більше тебе б ніщо не хвилювало. А чому? Бо ти любиш свою дружину, любиш вашу дитину, яка з’явиться на світ. Важливіше за це для тебе немає нічого в такий день.

Так слід було б нам ставитися і до Бога. Він має займати найголовніше місце в нашому житті. І якщо це станеться, то все інше прийде в абсолютну норму, досконалий баланс, і в душі оселиться гармонія.

І ти будеш встигати скрізь – готувати, ходити на роботу. При цьому твоя їжа буде ще смачнішою, а на роботі тебе не покине мир і спокій, що б не сталося.

У всьому ти почнеш набувати Бога, і це прекрасно. Але, на жаль, зараз Господь знаходиться не на першому, а на останньому місці в нашому житті. Ми не прославляємо Його, і тому не знаємо спокою.

Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!

Прославимо Бога і зрозуміємо, що Господь – це все і немає нічого, що може займати нас більше, ніж Він.

Напевно, те, що я кажу, тобі зараз здається дурістю. А знаєш, коли ми всі по-справжньому зрозуміємо сенс цих слів? Надто пізно, коли покидатимемо цей світ. Коли, закривши очі, ми по-справжньому відокремимося від реальності, то зрозуміємо: усе, що за життя ми прославляли і ставили на перше місце у своєму серці, розумі і свідомості, – насправді займає не лише не перше, а навпаки, останнє місце.

Чому ми зрозуміємо це саме тоді? Бо в момент смерті людину покидають усі земні інтереси. Все те, що було для неї таким важливим за життя, у ці хвилини залишає, «зраджує» її. Доводиться покидати і улюблений дім, з якого тебе забирають в інше життя, і улюблений Інтернет. Так-так, я не перебільшую, звичайно, він любимий, раз ти сидиш у ньому по сто годин на добу. Саме Інтернет для тебе – на першому місці, вже пробач. Скажи, скільки годин ти сьогодні молився і скільки провів за грою?

Одна людина якось сказала мені на сповіді:

– Отче, якщо ти вирішиш відсікти мою волю, благословляючи на духовний подвиг, заборони мені користуватися Інтернетом.

– Чому? – запитав я.

– Бо Інтернет вкрав мою душу.

Так, Інтернет стає нашим богом. У всіх, звичайно, по-різному – кожен з нас поклоняється своєму «богові», адже ми одержимі різними пристрастями, які вихваляємо, прославляючи власне «я».

І зараз нам цього не зрозуміти, бо пристрасті затуманюють наш розум, наш зір, заколисують нас. Проте смерть усе розставляє по своїх місцях.

І треба бути по-справжньому мудрою людиною, щоб зрозуміти прямо зараз: Господь має займати перше місце в нашому серці, бо все інше в майбутньому покине, залишить тебе, і тоді тобі стане не просто сумно, але і дуже важко.

Проте буде вже надто пізно. А якщо прямо зараз зробити Господа центром свого життя, то можна на власному досвіді пережити невимовне блаженство.

Але ми позбавляємо себе цього, бо нам важко зайвий раз поговорити з Богом, помолитися Йому. А от дивитися телевізор по сто разів на день нам неважко. Неважко читати новини і різні плітки в Інтернеті. Складно молитися. Бачиш, як ми віддалилися від Бога! Як мало Він означає для нас.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)