Абсолютна жертва Голгофи

У різних релігій багато спільного. Усі вони говорять про вічне життя після смерті, усі побудовані на одкровеннях, скрізь ми зустрінемо жертвопринесення, які повинні примирити людину з вищими силами і загладити її провину. Але тільки християнська віра сповідує жертвопринесення Божого Сина. І ця євангельська подія зазвичай викликає багато питань: хто приніс жертву, кому, для чого? Невже неможливо було без неї обійтися? Спробуємо з цим розібратися.

Сенс жертви

Жертва – поняття універсальне, воно є і в найпримітивнішій язичницькій релігії. Щоб духи були прихильні, потрібно їм принести дари: найсмачнішу їжу, а можливо, навіть найдорожчу людину. У багатьох древніх суспільствах нормою було жертвопринесення власних дітей: його практикували, наприклад, жителі древнього Ханаану, пізніше винищені ізраїльтянами. До речі, у Біблії є розповідь і про те, як Авраам був готовий принести Богові в жертву свого первістка Ісаака, але Бог Сам відмовився приймати цю жертву. Навіщо було потрібне це випробування? Мабуть, у ті часи, коли язичники безтрепетно різали на вівтарях власних дітей, Аврааму треба було зрозуміти на власному досвіді: так, він теж готовий віддати Богові найдорожче, але Бог не потребує таких дарів.

Але навіщо Творцеві всесвіту навіть і скромніші дари? Хіба не належить Йому і так весь цей світ? Навіщо кожен ранок і кожен вечір ізраїльтяни спалювали для Господа цілого баранчика (його ще називали агнцем)? Навіщо різали такого ж баранчика на Пасху?

У старозавітних жертвопринесень було декілька сторін. От, наприклад, пасхальний агнець. З одного боку, люди ріжуть його, щоб влаштувати святковий сімейний бенкет, на який вони символічно запрошують і Бога. А з другого боку, адже це викуп за їх власне життя. У ніч тієї самої першої Пасхи, коли ізраїльтяни вийшли з Єгипту, загинули всі первістки в домівках їх гнобителів-єгиптян, від старшого сина фараона і до новонародженого ягняти в стійлі. Смерть обійшла тільки ті будинки, одвірки яких були змащені жертовною кров’ю пасхального агнця.

Але чому люди думали, що вони повинні викупляти своє життя в Бога? Передусім тому, що всі вони так чи інакше відчували свою гріховність, свою невідповідність тим високим ідеалам святості, до яких призвав їх Господь. Приводячи до жертовника ягня, вони покладали на нього руки і тим самим як би свідчили: так, я гідний смерті, Боже, якщо Ти вб’єш мене зараз, то будеш правий. Але я віддаю замість свого життя – життя цієї тварини. Справа, звичайно, зовсім не в тому, щоб в якійсь “небесній бухгалтерії” баранчика зарахували як людину. Справа в тому, щоб сама людина усвідомила свою гріховність, свою безумовну і остаточну залежність від волі Божої. А жертва – тільки спосіб їй про це регулярно нагадувати.

Хрест як спокутування

Смерть Христа на Голгофі описується Євангелістами як пасхальне жертвопринесення, аж до найдрібніших деталей, і це не випадково. Ще на самому початку служіння Христа на Нього вказав Іоанн Хреститель і сказав про Нього найголовніше: “Ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29).

Міг сказати: “Ось проповідник, учитель, пророк”, і був би по-своєму правий. Але таких було багато, а Агнець, Який бере на себе гріхи світу, був тільки один. У цьому і полягала головна місія Христа на землі, усе інше могли сказати і зробити замість Нього праведники і пророки Старого Завіту.

Християни кажуть: Він приніс Себе в жертву за гріхи всіх людей. І це відразу викликає безліч питань. По-перше, кому приніс? Отцю? Але хіба Отцю приємна тяжка гибель Сина? Звичайно ж, ні. Ще Аврааму Він пояснив, що людські жертви Йому не потрібні. Так може бути, кажуть деякі, це викуп сатані за наші душі? Але Бог не повинен платити викуп сатані.

А чи є взагалі відповідь на це питання? Уявимо собі солдата, який залишився прикривати відхід свого загону і загинув, – але ж і Христос перейняв на себе призначений для всіх нас удар зла. Чи уявимо лікаря, який працював під час епідемії в самій гущі хворих, знаючи, що і сам заразиться – але ж і Христос перейняв на себе смертельні наслідки епідемії гріха, що вразила людство. Солдат і лікар пожертвували собою заради спасіння інших людей – але чи буде осмислене питання, саме кому вони принесли цю жертву?

Але чи потрібна була ця жертва? Хіба Бог не міг відмінити цей “удар зла”, простити кожну людину просто так, без жодного викупу? Зрозуміло, міг, адже Він всеблагий і всемогутній. Але ми за досвідом виховання дітей знаємо, якщо безумовно прощати будь-яку їх провину, вони виростуть нескінченно розбещеними. Дітям треба ставити певні межі, пояснювати, що на світі є поняття “потрібно” і “не можна”. А що можна сказати про дорослих? Якщо Бог просто буде списувати кожному з нас будь-які гріхи, нам залишиться тільки насолоджуватися життям і ні про що не думати. Втім, і насолоджуватися особливо не вийде – життя, в якому не буде ніякої стримуючої сили для гріха, досить швидко перетвориться на справжнє пекло.

Такою стримуючою силою в Старому Завіті був в основному Закон, важлива частина якого якраз регулювала різноманітні жертвопринесення. За їх допомогою людина просила про спокутування гріхів, щоб відновити спілкування з Богом. Природно, усі ці жертви були тимчасовими і відносними – свого роду тінь, прообраз майбутнього спокутування, яке Христос зробив на Голгофі, проливши Свою кров за гріхи кожного з нас.

Дорога на небо

У Гефсиманському саду напередодні розп’яття Христос довго молився Отцю: “Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім не як Я хочу, а як Ти” (Мф. 26:39). Ніде більше в Євангелії Він не вимовляв подібних слів, виконання волі Отця було для Нього радісним і легким. Але тут… Скільки б ми не говорили про серйозність гріха і про те, що Христос перейняв на Себе його наслідки, все одно залишається питання: невже не можна було якось інакше?

Старозавітні пророки намагалися повернути людство до Бога інакше: вони його умовляли, усе йому пояснювали і навіть суворо погрожували. Іноді це допомагало… на деякий час. Але нічого не мінялося радикально, і тоді на землю прийшов не просто ще один пророк, але Син Божий. Він народився в цьому світі як абсолютно безневинна і праведна Людина, і жодного разу не скористався Божественною всемогутністю, щоб захистити Самого Себе. Чим могла закінчитися така історія?

А що буде, якщо надутий повітрям м’яч занурити у воду? Вода виштовхне його назовні. Так само і світ, переповнений злом, виштовхує із себе досконале Добро. Вже цар Ірод, почувши, що народився новий Цар, збирається убити всіх немовлят у Вифлеємі, щоб гарантовано Його знищити. Цар міг піти двома шляхами: захопити владу силою, змусити людей підкорятися Йому (це і пропонував Йому сатана під час спокус у пустелі) або зберегти вільну волю людей, явити їм шлях любові і добра – але і заплатити за це власним спокоєм, благополуччям, а врешті-решт і життям. Уникнути Голгофи Христос міг, тільки якщо б відмовився від Своєї місії, і в Гефсиманському саду Він це розумів.

Усе це примушує нас говорити про подвиг і про жертву стосовно не лише до розп’яття, але і до усього земного життя Христа. У богослов’ї є міркування не лише про жертву, але і про те, що Христос став людиною, щоб залучити людей до Бога і врешті-решт, зробити їх богами – це називається словом “обоження”. Доти в усіх релігіях боги лише вчили людей, як їм жити. Якщо іноді вони навіть і приймали людський вигляд, то вже ніколи не розділяли з людьми їх бід і страждань. Прірва між світом блаженних небожителів і смертних людей залишалася непереборною. А Христос не просто розповів нам, як слід жити – він прожив життя, яке ми можемо наслідувати, якщо побажаємо. І так відкрив для нас дорогу на небо.

Врешті-решт, будь-які земні слова і поняття, у тому числі і слово “жертва”, лише частково виражають ту вищу, граничну реальність, з якою ми зустрічаємося в Євангелії. Якщо ми використовуємо це слово – “жертва”, це зовсім не означає, що Христос був жертвою в тому вузькому і безпосередньому сенсі, в якому був баранчик, зарізаний на Пасху. Ні, повтор слова вказує лише на глибинну спорідненість цих двох подій: пасхального бенкету і Голгофи. І в тому, і в другому випадку йдеться про відновлення порушеного зв’язку між Богом і людиною.

Але баранчик – усього лише одна з можливих форм, що не має до того ж вічного і абсолютного значення. Втілення, служіння, розп’яття і воскресіння Христа – це, навпаки, головна подія світової історії, абсолютне і вічне відновлення цього зруйнованого колись зв’язку. Людям залишається тільки зуміти його прийняти, побачити в Христі свого Спасителя, почати жити за Його заповідями, стати частиною Його Церкви, де постійно звершується Євхаристія – символічне повторення Тайної Вечері напередодні розп’яття.

І не випадково вона теж називається “Безкровною жертвою” – адже тепер безліч жертовних тварин замінені спогадом про те, що раз і назавжди відбулося на Голгофі.

Автор: Андрій Десницький