Коли дитина повторює шлях Адама, який покинув Едем

Приводів для того, щоб записати ці роздуми про дітей, про свободу і свідомість у прийнятті людиною Христа, було в мене декілька. Роздуми ці особисті, непрості, перепрошую, якщо комусь вони здадуться суперечливими і «неканонічними». А когось, можливо, підштовхнуть до пошуку власних відповідей на схожі питання.

“Ми вже нехрещеного причащали, слабенький був”

Розповідав якось один знайомий священик: принесли хреститися немовляти піврічного, мама його приїхала до батьків у гості здалека, з великого міста, похрестити захотіли саме в цьому храмі.

Ну що ж, священик бачить, що мама ніби церковна, хресні теж, похрестив. Став після хрещення пояснювати, як принести немовля на причастя, а вони йому: «Знаємо-знаємо, ми його вже причащали!» Священик так і обімлів: як це причащали?! А вони йому: «Ну а що ж такого! Адже він безневинне немовля. Він слабенький, хворів після народження, от і приносили на причастя, щоб Бог його зміцнив, а тепер от і похрестили, спасибі вам».

Інший привід – діти, які плачуть під час причастя. Причому не лише у, як вважається, далеких від Церкви батьків, які умовляють дитя, ніби, «батюшка солодку ягідку дасть». Діти іноді кричать біля Чаші і на руках церковних мам, тат і бабусь, які добре розуміють, що таке Тіло і Кров Христові.

Часто ставало ніяково; так і видавався Христос, Який замість: «Не забороняйте дітям приходити до Мене» каже: «Не тягніть до Мене дітей насильно».

Звичайно, усі ці священицькі почуття можна списати просто на чутливість душевну, пересилити, умовити себе, що діти бувають різні, хіба мало, чимось дитина просто налякана чи живіт у неї заболів, навчитися вправно засунути немовляті в рота лжицю, доки диякон затискає йому ніс, але, проте, почуття ці бувають у мене і зараз.

Нарешті, привід недавній: в одному православному співтоваристві в соцмережах зайшла розмова от на яку тему: «Якщо мама причащається Тіла і Крові Христових, будучи вагітною, то дитина в її утробі чи причащається теж, чи ні?» З різних відповідей досвідчених священнослужителів вийшли два головні висновки, з кожним з яких я згоден, але які, на перший погляд, начебто несумісні.

  1. Причастя є вільне і свідоме залучення християнина до Христа через споживання Його Тіла і Крові при участі в Євхаристії. Дитина ж в утробі мами навіть не хрещена, тим більше про її свідому участь в Євхаристії мови йти не може.
  2. Усе, що відчуває мама, відбивається і на дитині, тому в якомусь сенсі залучається, разом з мамою, Тайн Христових і вона, будучи всередині неї.

Чи мають бути “зразкові діти священка”

Думаючи про ці два положення, я роздумував і про насущне, близьке: про долі дітей з православних сімей і сімей духовенства, і про власних дітей, яких у мене троє. Ну, дочка якраз зараз «спасається дітонародженням», їй би онука виростити.

А про двох синів, нині старшокласників, яких з пелюшок мама носила на причастя, які і православний дитсад відвідували (хороший, до речі, був дитсад «Промінець», правда, неформальний, на «пташиних правах», тому і закрили…), і недільну школу при храмі, і у вівтарі прислуговували, на питання, які іноді задають парафіяни чи побратими-товариші по службі: «Ну як ваші діти, не підуть духовним шляхом?», відповідаю: «Навряд чи. Їх свобода, невільник – не богомільник», і люди делікатно і розуміюче кивають.

Дійсно, як часто діти з православних сімей, доки маленькі, і в храм із задоволенням ходять, і свічки ставлять, і причащаються, а ледь настав підлітковий вік – усе, і не побачиш.

При тому, головна скалка, яка мене мучила в усіх цих роздумах, формулювалася так: «Що саме мене самого хвилює в тому, що малі діти, які так часто залучаються до Христа в причасті Його Тіла і Крові, зростаючи, йдуть з храму?» І нарешті відповів сам собі так: моя прихована орієнтованість на результат.

Узявши віник духовний, я розкидав усередині себе всю цю купу думок, вимів передусім помисли марнославства, ніби, «у батюшки діти мають бути церковно-зразкові, що ж люди скажуть!», і підняв із сміття ділове питання: яке же в цьому відношенні «результат» може матися на увазі? Обдувши і обтерши, так би мовити, питання об рукав, я прийшов приблизно от до яких висновків.

Не можна заміряти залучення до світла євангельського

Результатів залучення дитини до Церкви Христової, і взагалі життя в Христі, ми можемо вивести два, я визначу їх умовно. Є результат залучення людини до Христа, до світла євангельського, до повітря Царства Христового. І є результат залучення її до християнської релігії.

Перший результат – неочевидний. Ми не бачимо, якими шляхами росте закопане глибоко в землю зерно, ми не можемо переказати «слів Духа невимовних» земною мовою в повній адекватності, не можемо заміряти жодними приладами, як саме Бог заради нас «змінює єства чин». Цей результат жодній статистиці недоступний.

Другий результат – більш-менш очевидний: ходить людина в той або інший храм, постить-молиться так або так, читає таку духовну літературу, позиціонує себе в православному середовищі так або так, доступна обліку, тобто серед такої кількості опитаних з того чи іншого релігійного питання потрапляє в стільки-то відсотків тих-то.

Перший результат – для життя вічного в його повноті, передусім. Другий – передусім для сьогоднішнього, земного і тлінного, періоду життя. Другим – можна похвалитися перед людьми: дивіться, як моя дитина добре поводиться після причастя, як вона ставить свічки, як вона вивчила молитви, як вона любить йти до батюшки під благословення, як вона смирненько стоїть на службі, як натхненно зображує ангела на пасхальному ранку, як вона поступила в семінарію.

Першим – нахвалятися неможливо, неможливо його просто вийняти з кишені і показати, про це апостол Павло колись написав у Посланні до християн фригійського міста Колоси: «Бо ви померли, і життя ваше сховано з Христом у Бозі; коли ж з’явиться Христос, життя ваше, тоді ви з’явитеся з Ним у славі» (Кол.3:3-4).

Якщо хтось, читаючи мною написане, подумає, що я затверджую тільки перший результат, а другим зневажаю, у дусі: «Отець, от протестантствує!..», то буде неправий. І те потрібне, і це необхідне.

Зовнішні форми християнської релігійності покликані допомагати зростанню «внутрішньої людини в Христі», тут важливі, за використаним тим же апостолом Павлом образом, і вино, і глек: не буде глека – і дорогоцінне вино розіллється в бруд. Інша справа, що між внутрішнім і зовнішнім, першим і другим, мають бути правильні співвідношення.

Вірити віруємо, жити живемо, а формул немає

Так от, повертаючись до питання про вагітну маму: якщо вона з вірою і усвідомлено причащається Тіла і Крові Христових, то чи залучається цих невимовних Тайн і дитя в її утробі? Так, думаю, поза сумнівом. Яким точно образом, яка формула? От цього ми не знаємо. Спробуй, зроби точний хімічний, спектральний та інший аналіз любові чи поясни в якнайточніших, раз назавжди даних, термінах таємницю Триєдинства Бога!.. Скільки намагалися люди, не виходить. Вірити віруємо, жити цим – живемо, а втиснути у формули – на жаль.

Чи скасовує таке «внутрішньоутробне» причащання необхідність хрестити дитину і залучати її до встановлених форм церковності? Жодним чином.

Чи здійснює мама, яка любить і вірить у Христа, насильство над свободою дитини, залучаючи і її до Христа, спершу разом із собою, коли вона в утробі, потім несучи хрестити в дитячому віці, потім несучи до Чаші, потім – навчаючи молитися, і так далі?

На це питання, про міру насильства і свободи, мені важко відповісти однозначно, це у всіх по-різному (та ще дивлячись що мати на увазі під «насильством», адже нині деякі просто будь-яку виховну дію відносно дитини поспішають оголосити «насильством».).

Але якщо вона так робить – що ж, нехай буде благословенна. Головне, щоб при цьому любила дитину і йшла до Христа, була з Ним сама. Згідно із законом Божим, за законом природи, дитині всі дається передусім через маму і тата, до усього, що з ними відбувається, причетна і вона.

Дитина повторить шлях Адама, який покинув Едем

До речі, коли я хрещу немовлят, то саме на це ставлю акцент у бесіді перед хрещенням, примушуючи мотати усе це на вус не стільки хресних, а саме батьків чада: «Дитині, усе що потрібне для життя, принаймні до того часу, доки сама не стане на ноги і не прийде пора перерізати незриму пуповину, не з неба скидається Богом, а дається через вас, батьків.

Через ваші гени, ваше виховання, ваше власне внутрішнє влаштування, вашу любов. У тому числі – і для життя в Христі. А вже виросте – сама вибиратиме, що з цього понести в своє доросле життя, набуваючи своєї дорослої усвідомленої віри. Тому, як би ви не молилися про дитину, моліться передусім – про себе самих.

Якщо ви зробили для неї усе, що могли – передайте Богові в руки, і не зневіряйтеся, якщо вона в підлітковому віці зовні відійде від Церкви: вона повторить шлях Адама, який покинув Едем, щоб через скорботу і труди подорослішати і набути Христа, знайти шлях у Його Царство, у життя доросле і повноцінне, у життя вічне.

Цей шлях повторює, так або інакше, кожна людина, згадайте, у чомусь цим шляхом колись йшли і ви, дорогі мої.

Не бійтеся проявів свободи у своїй дитині, свобода – частина образу Божого в людині, але любіть її, допомагайте цю свободу направляти до добра і навчіть гидувати злом.

Її путівники до Христа зараз – саме ви, мама і тато, і жодні хресні, жодні батюшки і вихователі цього не замінять, не перекладайте цей Богоданний тягар ні на кого, толку з такого перекладання все одно не буде. Сил вам, кріпості, радості в цих трудах!..»

Потрібно довіряти життю, в якому промишляє Бог

Хрещення немовляти я бачу певним, даним йому авансом, одягом на виріст, насіннячком, яке дасть сходи, а тим більше – плоди, можливо, ще не скоро. Чи потрібно хрестити от зараз, доки дитя біля грудей матері, або потрібно дочекатися, доки увійде до свідомого віку? Ці питання, які, як відомо, в історії Церкви викликали немало суперечок, я вважаю непотрібними.

Потрібно – довіряти життя, у кожному дні і годині якого промишляє Бог наш. Як сталося у вашій конкретній ситуації, у вашому житті, так, Богові співдіячи, і робити. Як там на службі в єктенії ми говоримо: «Самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо».

Автор: священик Сергій Круглов