Бунтівні діти – це перевірка нашої душі
Я б тобі відповів, але ти – у рясі
У школі моїми улюбленими учнями були саме «бунтарі». Ці діти багато чому мене навчили.
Одного дня один хлопчик спізнився на урок – він увійшов, коли ми вже почали, а я завжди дуже дратувався, якщо хтось з хлопців спізнювався: мені хотілося, щоб на початку уроку всі вже були на своїх місцях – інакше, як я думав тоді, втрачається повага до учителя.
І ось цей нещасний хлопчина спізнюється на цілих сім хвилин, бо грав у дворі у баскетбол. Мало того: сівши на своє місце, він продовжує бити м’ячем об підлогу. Я розповідаю про Святого Духа, а з-під парти доноситься: «бум-бум-бум». І я сказав йому:
– Негайно вийди з класу!
Я розсердився на цього хлопчика і вигнав його з уроку.
Але що він сказав, перш ніж покинути клас! Ніколи не забуду. Цей хлопчина обернувся і вимовив:
– Знаєш, я б тобі відповів, але ти – у рясі.
Ох! Я тут же опам’ятався і спокійно сказав йому:
– Добре, тільки тому, що я в рясі, – вийди з класу!
І він вийшов.
Я довго потім згадував цей випадок. Бідна дитина сказала дуже правильну річ! Так, я священик, але як людина з людиною я обійшовся з ним просто огидно, вигнавши із заняття з закону Божого. Цей хлопчик дав мені хороший урок.
Господь ніби сказав мені: «Отче, Я хочу, щоб ти продовжував учити цих дітей. Але із зразковими учнями усе просто: просиш їх встати – вони встають, кажеш сісти – сідають. А от чи можеш ти допомогти важкій дитині, пом’якшити її серце? Чи можеш стати їй другом – щоб побачивши тебе вона не шарахалася вбік на перерві?»
Бунтівні діти – це перевірка нашої душі
До речі, цей хлопчик став ченцем, носить тепер рясу, як і я. Тоді він шанобливо поставився до моєї ряси, а зараз шанобливо ставиться до своєї.
Якось ми зустрілися з ним. Він згадав той випадок і сказав:
– Пробач мене за те, що я так тобі відповів тоді.
– Ні, ти був правий, – відповів я йому. – Адже в той момент я образив і розчарував тебе.
Бунтівні діти – це перевірка. Перевірка нашої душі – яка вона насправді. Чи здатні ми по-справжньому любити, чи можемо терпіти, чи є Бог у нашому серці.
Звичайно, коли тобі добре, ти теж хороший. Усі ми тут хороші. А от поживемо разом в одній квартирі декілька днів, дізнаєтесь мене трохи краще. Наприклад, приготуєте ви мені якусь страву, а я візьму і скажу: «Не хочу це їсти!» Ви засмутитесь, я засмучусь, – і от як у такій ситуації вчинити, щоб і тоді Христос був посеред нас?
Так, саме в такі моменти Він приходить – коли в нас проблеми, дискомфорт, «притирання», – приходить і робить наше життя кращим. Важка людина на твоєму шляху – це попередження від Бога, що треба чим глибше заглянути у власне серце, подивитися, що відбувається в душі.
Замислитися над тим, чого ти досягла в шлюбі зі своїм чоловіком; чого ти досяг у шлюбі зі своєю дружиною – за ці п’ятнадцять, двадцять, сорок років. Чи змогли ви по-справжньому дізнатися і полюбити один одного? Чи навчилися взаєморозумінню? Чи тебе все ще дратують якісь звички чоловіка, і ти, у свою чергу, також дратуєш його своїми претензіями і звичками? От що важливе.
Погано, коли християни бурчать, скаржаться і ремствують. Ти християнин? Покажи це, радіючи у власній сім’ї! Нехай ваші діти скажуть, що в них щасливі, радісні батьки!
Це вони так везуть нас помолитися?
Сьогодні мене віз сюди машиною один чоловік. Так от, коли ми їхали, на дорозі утворився затор. На місці водія я б вже бив по керму від злості – а він тільки сміявся. І його онук, який також їхав з нами, бачив це. Що цей хлопчик може сказати про свого дідуся? «Мій дід – спокійна людина! Він не нервує, потрапивши в затор, а сміється».
Хто сміється в заторах? Усім хочеться вилаятися, стукнути по чомусь. А цей чоловік сміявся. І йому зовсім не потрібно буде говорити своєму онукові проповіді про мир і спокій – він являє це власним прикладом. Дитина росте в спокійній атмосфері – і її душа, серце знаходяться в спокої, завдяки чому вона відчуває усередині себе присутність Божу.
Розумієте?
А інші батьки везуть дітей в Егіну, до мощів святителя Нектарія, при тому діти кажуть: «Не хочемо туди їхати». Але батько каже: «Ні, ми поїдемо, молитимемося там». – «Та не хочемо ми їхати в Егіну – тут, в Афінах, теж є храми»! – «Ні, поїдемо! Ви там посповідаєтеся, причаститеся».
І от дітей насильно саджають у машину, і вся сім’я їде на машині в Пірей, щоб там пересісти на корабель. Але в місті рух ускладнений, затори, і от батько починає нервувати, дивитися на годинник, сигналити. Корабель відпливає, вони на нього запізнилися, і батько в досаді б’є кулаком по керму. Мати поруч каже йому:
– Ось, я так і знала.
– Замовкни, а то теж отримаєш!
І діти на задньому сидінні кажуть один одному пошепки:
– Це вони так везуть нас в Егіну, помолитися святителеві Нектарію?
І для цих дітей абсолютно природно буде з часом почати суперечити батькам, адже що вони бачать у власній сім’ї?
Людям потрібні приклади, які надихають
Так людину до себе не привернути. І більшість «бунтарів» сталі такими саме тому, що бачили перед собою негативні приклади, які принесли одне розчарування.
Якось я читав спогади одного чоловіка, що пішов з церкви. Під час окупації він, тоді маленький хлопчик, якось стояв у черзі за їжею. Народу було дуже багато, люди штовхалися, прагнучи швидше дістати свою порцію. І несподівано цей хлопчик відчув сильний удар кулаком у живіт.
Він подивився на того, хто його ударив, – виявилось, це був його учитель у недільній школі, якого він не помітив у черзі. «Як же можна, подумав я тоді, – згадує цей чоловік, – в неділю казати, що Бог є любов, а в понеділок роздавати стусани в черзі за їжею, щоб скоріше отримати свою тарілку?»
Людям потрібні приклади, які надихають. Вони повинні бачити, що ти сам живеш так, як учиш. Коли я працював у школі, жоден учень ніколи не докорив мене в якомусь гріху. Проте вони постійно казали мені:
– Отче, нам так не подобається, коли дорослі прикидаються!
Гріховність – звичайна властивість людини. Усі ми скоюємо гріхи. Але коли ти робиш із себе найбільшого праведника, прикидаєшся кращою людиною на світі, а інших при цьому кривдиш і ображаєш, то люди починають придивлятися до тебе з набагато більшою увагою.
І якщо вони бачать, що ти сам не відповідаєш тому, про що говориш, то розчаровуються. «Знаємо-знаємо, що він за людина, – кажуть вони. – Бачили ми цього священика, цього учителя. Каже одне, а робить інше». Така поведінка розчаровує людей.
Чи викликав Господь в апостолів почуття страху
Тому передусім треба пізнати самих себе. Нехай кожен з нас сьогодні загляне до себе в душу і побачить, наскільки він сам любить Господа і чи лагідніло його серце за весь цей час. А увечері, лягаючи спати, подумаємо: «Яка я людина? Що про мене думають мої діти, як ставляться до мене? Можливо, я дратую, злю їх?
Того дня, коли мій син одружиться і назавжди покине рідний будинок, чи буде він радіти, як радіють звільненню з в’язниці, або, навпаки, скаже: «Як добре було в рідному домі! Тут усі люблять, шанують один одного, і кожен почуває себе вільно!» От що важливе. Важливо, яку атмосферу ми створюємо навколо себе і якого Христа виявляємо своїм життям перед ближніми – Бога-громовержця, що метає блискавки з небес, або ж Бога розіпнутого, постраждалого і упокореного, Який шанує кожну людину?
Пам’ятаєте, як Господь сказав учням, коли деякі з них відійшли від Нього? «Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67) Господь хотів, щоб учні висловили свої почуття – можливо, для них з Ним було погано, для них здавалося, що Він їх пригнічує?.. І апостоли відповіли: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6:68). До кого нам йти, окрім Тебе – Кращого з усіх? Усе, що Ти говориш, – прекрасно. Ми любимо Тебе і хочемо бути поруч.
Я досі не розумію – як до Христа, святого і безгрішного, могли приходити пропащі жінки? Як їм було не страшно, не соромно, як не спадала думка: «Ні, Він такий святий, куди нам до Нього, ми негідні!?» А як в учнів вистачало сміливості іноді казати Йому дуже дивні речі? Пам’ятаєте, що в Нього попросила матір синів Зеведеєвих? «Скажи, щоб ці два сини мої сіли в Тебе один з правого боку, а другий з лівого у Царстві Твоїм» (Мф. 20:21). Учні хотіли отримати від Ісуса владу.
Як вам здається – викликав Господь в апостолів почуття страху? Ні. Бо Він любив їх. І ті, хто спочатку опирався Йому, потім падали перед Ним ниць, кажучи: «Хочемо доторкнутися до Тебе, хочемо бути з Тобою і любити Тебе». От що прекрасно.
Будемо упокореними – адже ми не знаємо всього про Бога. І коли ти почуєш якесь суперечливе твердження, не коментуй, якщо не упевнений. Тому, хто це сказав, так буде краще – без суперечок і протиріч. Але варто тільки уявити себе отаким всезнайком, люди тут же відреагують негативно, почнуть сперечатися з тобою.
Привернути до себе можна, звільнивши від егоїзму свій розум, характер, думки і поведінку.
Ви одружилися, щоб змагатися, хто переможе?
У вас стільки всього є! Красиві будинки, чудові сім’ї. Змінити треба зовсім мало що. Але якщо ці зміни стануться, усе буде ще кращим. Зробіть так, щоб ваш сімейний клімат став приємнішим, теплішим і затишнішим. Приберіть різкий тон, не кривдьте своїх близьких. Твій чоловік-«тиран» насправді – лагідна овечка.
Одна жінка постійно скаржилася мені:
– Отче, ти не знаєш мого чоловіка! Це такий егоїст, такий деспот!
Вона постійно говорила мені про чоловіка такі слова. Іноді він приходив у церкву, і одного разу я сказав цій жінці:
– Можу я якось побачити твого чоловіка?
– Отче, я приведу його до тебе!
Ми зустрілися з цим бідолахою. Він виявився спокійною, лагідною людиною, з тихим голосом.
– Отче! – сказав він, – що я можу сказати! Як прийду додому – дружина відразу починає на мене кричати. Так, я не ідеальний, але і вона постійно на нервах, постійно кричить, не дає мені спокою, от я і починаю з нею сперечатися! Позавчора, наприклад: я прийшов, сів вечеряти, а вона усе ходить навколо, бурчить на мене, свариться.
І я сказав цій жінці:
– Його ти називаєш тираном? Та тобі варто натиснути лише пару кнопочок, і будеш над ним царицею!
Але вона так зі мною і не погодилася.
– Ну добре, добре, ти права. І що? Твій шлюб збережеться після цього? Адже головне – зберегти сім’ю, а не бути в усьому правою. Але ні, тепер ти твердиш чоловікові:
– Я права! Отець мені так сказав! Мені що, принижуватися перед тобою?
Знаєш, Христос заради тебе взагалі зійшов у могилу. Можливо, тепер прийшла і твоя черга трохи «принизитися» – нічого страшного! Одній жінці я якось сказав:
– Ви одружилися для того, щоб змагатися – хто переможе, а хто програє?
Усе це свідчить лише про одне: у глибині душі ми постійно себе виправдовуємо і чекаємо, щоб нас у цьому підтримали. «Так, дитя моє, ти правий!» Адже нас виправдовують. Виправдовує Христос, кажучи: «Дитя Моє, Я люблю тебе таким, яким ти є – з усіма твоїми гріхами». От чим треба виправдовуватися. Так, усі ми грішні, але давайте визнавати свої помилки! Не бійся сказати чоловікові, дружині:
– Так, у мене теж є недоліки! Я переборщив, я була неправа.
Так ви полюбите один одного ще сильніше.
І краще казати це частіше.
Автор: архімандрит Андрій (Конанос)