У причащанні немає жодного чаклунства і магії – просто в нас входить Господь

Тобі треба причаститися, щоб видужати!

Мені здається, віра вимірюється тим почуттям, яке виникає при нашому наближенні до Святої Чаші. Так, ми з вами говорили про те, що людина відчуває під час молитви – і ці почуття також є показником віри, – але зараз мова йде саме про Святе Причастя. Підходячи до Чаші, чи відчуваємо ми, як по-іншому починає битися серце?

Молитва – це вираз любові до Бога. Залучення до Святих Христових Тайн – теж, але окрім цього відбувається ще і щось більше, незрівнянно більше. Ні, ми не отримуємо при цьому якусь божественну силу, як думають ті, хто каже: «Тобі треба причаститися, щоб видужати!»

Звичайно, причащання поза сумнівом корисне для душі і тіла, але тут немає жодного чаклунства або магії. У нас входить Сам Господь. Наше тіло з’єднується з Його тілом; у наших венах починає текти кров Христова; Його дихання стає нашим диханням. Ми починаємо являти з Ним одне ціле – наше буття змішується з Божественним буттям, і життя Христове стає нашим життям, відкриваючи палке бажання з’єднатися з Ним.

Залучення до Христових Тайн – мета Літургії. Саме для цього вона служить. І ті з нас, хто не приступає в даний момент до Святої Чаші, радіють за причасників і одночасно переживають почуття, схожі на ревнощі. Ревнощі в хорошому значенні цього слова – коли думаєш: «Як же мені теж хочеться причаститися! Наступного разу неодмінно виправлю те, через що сьогодні не причастився; зроблю усе, що скаже духівник, і неодмінно причащуся!».

Якщо цього почуття немає – значить, людина не відчуває по-справжньому, що є Причастя; вона байдуже дивиться, як інші підходять до Чаші, думаючи: «Скільки можна? Швидше б усе закінчилося!». Святе Причастя не торкається цієї людини.

Людина, підходячи до Чаші, наближається до Сонця

У дитинстві мені подобалося дивитися, як люди причащаються. Мені здавалося, що людина, підходячи до Чаші, наближається до Сонця, а залучившись, приймає Його світло і тепло. Як сонце – одне, але при цьому всі зігріваються його промінням, так і Господь входить у нас через святе Причастя, і кожен приймає в себе не частину Христа, а усього Його, якою б не була частка, отримана від священика.

І якби ми запитали Господа: «Господи, чого б Ти найбільше хотів від нас?»; якби могли заглянути в серце Христове і узнати Його найбільше бажання, – гадаю, що Він сказав би нам приблизно те ж саме. Господь найбільше хоче стати з нами одним цілим. Мені здається, ми почули б від Нього приблизно такі слова: «Дитя моє, найбільше Я хочу з’єднатися з тобою. Тому Я і став Людиною, щоб бути таким, як ти. І тому заповідав тобі святе Причастя – щоб ти, отримавши цей дар, став таким, як Я, і ми удвох з’єдналися б в одно ціле».

А от що каже нам Одкровення, набагато авторитетніше джерело: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20). Святе Причастя, Вечеря, – це з’єднання з Господом. Ми повністю з’єднуємося і ототожнюємося з Ним.

Одна жінка в усьому покаялася, окрім одного тяжкого гріха

Одна жінка в Евбеї якось прийшла на сповідь до старця Якова. Вона в усьому покаялася, окрім одного тяжкого гріха, який втаїла. Старцеві відкрилося це, але він нічого їй не сказав, а помолився Богові, щоб Він Сам просвітив її. І Господь дійсно просвітив цю жінку. Через певний час вона знову прийшла в храм, де служив старець Яків. У той момент його там не було, храм був порожній. Але ця жінка раптом побачила, що Царські врата відкриті і на Престолі сидить напрочуд красивий молодий чоловік. Вона розсердилася і гнівно сказала йому:

– Що ти там робиш? Сидиш на святому Престолі? Негайно злізай! Як тобі не соромно – сидиш на Престолі!

А молодий Чоловік подивився на неї спокійно і сказав:

– А чому ти не розповіла про гріх, який скоїла?

І назвав цей гріх. Жінка здивувалася і запитала у відповідь:

– Звідки ти знаєш, що я не сказала? Звідки ти взагалі мене знаєш? Хто ти?

– Я Той, Якого ти приймеш у себе завтра, – відповів Він і зник.

Цій жінці явився Сам Господь. Він не сказав їй: «Я Той, Хто судитиме тебе»; чи: «Я Той, Хто допоміг тобі саме тоді і саме тоді». Господь говорив з нею тільки про те, що стосувалося святого Причастя, – бо саме це для Нього найголовніше. Якщо ми готові прийняти Його, то можемо досягти і усього іншого. «Я Той, Кого ти приймеш у себе завтра», – от що Христос сказав цій жінці.

І звичайно, як ви вже, напевно, здогадалися, вона відразу ж побігла до старця Якова. Із сльозами на очах жінка повідала йому про все, що з нею сталося. Скоро ця історія стала відома усьому монастирю і потрапила в книгу про старця.

Сьогодні я причастився – раптом станеться диво

Ще одну історію я почув від знайомого священика.

В молодості він працював санітаром у лікарні. Йому дуже хотілося доглядати лежачих хворих, оскільки десь він прочитав, що коли людина піклується про літніх або просто тяжкохворих людей – миє, переодягає їх, обробляє рани і пролежні, – ця людина зможе торкнутися і Христа. І він попросив головного лікаря направити його у відділення з лежачими хворими. Його прохання виконали – в цьому відділенні бракувало молодих співробітників, адже мало кому хочеться виконувати таку важку роботу. Легко казати – а робити набагато важче.

І от одного разу цей молодий санітар прийшов на роботу після літургії, яка звершувалася ввечері. Він причастився і повернувся в лікарню, думаючи переодягнути хворих літніх людей, помити їх і після цього піти додому. Почав він з палати, де лежав дідусь з пролежнями на спині (цього року на Пасху я був на Афоні і бачив там старика з такими пролежнями – це щось страшне). Санітарки, обробляючи такі рани, завжди надівали рукавички, але цей молодий чоловік просто мовчки помив старичка, після чого той несподівано запитав його:

– Дитя моє, ти був на літургії?

– Так, отче, був, а зараз повернувся, щоб помити тебе і ти став чистим і красивим.

– Як я тобі заздрю – ти був на літургії, причастився. Адже причастився, так?

– Так.

– Як я тобі заздрю! От би і мені причаститися.

– Не хвилюйся, отче, я приведу до тебе священика, і він причастить тебе!

– Добре, дякую тобі.

Молодий санітар продовжив мити хворого. І от, обмиваючи йому рота, він порізав руку об пластинку, що скріплювала щелепи старичка. Він обробив рану ваткою і, не бажаючи, щоб після причастя його кров потрапила на нечисте місце, поклав цю ватку в кишеню, думаючи потім спалити. Впоравшись з іншими хворими, він знову заглянув до цього дідуся і побачив, що його знову треба помити.

– Нічого страшного, дитя моє, – сказав йому старий. – не мий мене знову, залиш так до завтра.

– Що ти, дідусю, я вимию тебе! Нічого страшного.

Але в той час, як молодий чоловік мив старичка, той схопив його за руку, де був поріз, і кров пішла знову. Несподівано санітарові  спала в голову думка: «Цікаво, що буде, якщо я зараз прикладу свій порізаний палець до пролежня цього дідуся? Сьогодні я причастився – раптом станеться диво? Адже зараз у мені – Господь!»

І молодий чоловік непомітно притиснув свій палець до пролежня, продовжуючи свою роботу.

Несподівано старичок запитав його:

– Дитя моє, ти щось зробив зараз?

– Що саме, отче?

– Я зараз відчув, як до мене увійшла якась сила! Я відчуваю дивну бадьорість!

– Отче, завтра я розповім тобі, що сталося. Це дивно!

Молодий чоловік доторкнувся до старика рукою, з якої текла кров, – у тому числі і кров Христова. І Господь попустив статися диву.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)