Зійти на хрест самому або когось відправити

Подвиг мученика. Але, якщо вбивають не тебе самого, а твоїх рідних і близьких, тих ближніх, про кого сказано в Євангелії: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13)? Чи зможеш заради своєї віри послати на смерть і їх?

Чи звалиш на себе хрест важкий, дійсно пекельно тяжкий: зовні відрікшись і зганьбивши себе, зберігатимеш віру в Христа потаємно, у тяжкому мовчанні, в усвідомленні своєї повної немочі? Дійсно, це питання тяжке.

Воно звернене не до Церкви-як-організації, воно не предмет проповідей і богословських роздумів, воно звернене особисто до кожного з вірних, особисто до мене. І я не наважуся відповісти на нього от так запросто. Але трьома речами, які викликає запитання: а чи готовий я пожертвувати життям ближніх заради віри? – я хотів би поділитися: враженням, питанням і переконанням.

Враження. Відразу думаєш про себе: а я? А якщо б мене? Думаю, кожен вірний ставив собі таке питання і намагався уявити себе на місці мучеників, малював яскраві картини в уяві. І, якщо думав серйозно, то рано чи пізно вимикав уяву і відставляв це питання, відповідь на яке заочно – не дати.

Що я можу зі своєю неміччю, чи мені не знати своєї власної слабкої натури, та і мучеників зміцнював Дух Святий, а не їх власні сили. Тому – не осмілюватимуся думати про це, а житиму і вирішуватиму насущні питання дня цього, поклавшись на Господа і Його промисел, допомогу і милосердя. А там як буде, так і буде.

Питання. «Життя людини – понад усе», але що саме кожен з нас розуміє під «життям»? Як же ті, хто на муки заради незречення від віри все ж пішов? Як же мучениця Софія, яка йшла на смерть не одна, але разом зі своїми дочками?..

А як же ті, хто не були навіть християнами, наприклад, радянські люди сталінських часів, які знали, що їх близькі постраждають, будуть позбавлені громадянських прав, роботи, житла, свободи, але не пішли проти власного сумління, проти своєї душі?

І переконання: християнство відрізняється від ідеології тим, що воно – не від світу цього і не покликане служити миттєвим інтересам цього світу, політичним, патріотичним, соціальним, ще якимсь. Воно – вільна участь у Царстві Христовому, що почалося вже тут, а не ідеологія.

І проста ознака відмінності така: доки ти йдеш на хрест сам – це християнство, а коли закликаєш йти на хрест інших, неважливо заради яких цілей – це вже ідеологія.

Як усе це поєднати, як з усім цим бути? Не знаю. Життя іноді ставить перед нами такі запитання, відповідь на які доводиться шукати теж усе життя. Але я пам’ятаю слова одного християнського мислителя: «Євангеліє – це ряд суперечливих речей, ряд парадоксів, які об’єднані благодаттю».

Автор: священик Сергій Круглов