Життя серед фарисеїв

Фарисеї нікуди не поділися. Вони живуть серед нас, ми живемо серед них. Не потрібно думати, що фарисей – це персонаж античної Іудеї. Гріхи древнього Ізраїлю якось не пропали, а час від часу пускають коріння. Якось народ задивляється на спокуси старозавітного служіння. На жаль.

У вірі фарисей – це людина договору, ритуалу, обряду.

Високі договірні сторони уклали цей договір про те, що перша договірна сторона – Обраний народ зобов’язався дотримувати Закон, даний їм згори, а друга договірна сторона – Отець Небесний, обирає цей народ, зберігаючи, виховуючи, і готуючи його до Царства Божого. Оскільки ясно, що дотримання народом формальної сторони справи у формі механічного самообмеження не лише не врятує, але має місце в усій іншій вірі і культах, народу були дані пророки, щоб здіймаючись духом над Законом, вони проповідували і виховували народ духом любові до життя в Царстві Божому людей добрих, світлих і чистих.

Коли не стало пророків, їх функцію – розм’якшення закону моральністю взяли на себе фарисеї. Починалося все добре, а кінчилося як завжди. Вони, не маючи духу пророків, наговорили від себе стільки нового і недоречного, що самі стали такими з ким боролися.

Погано не те, що фарисеї любили закон, а те, що забули саме за що боролися: “Не людина для суботи, а субота для людини”. Насправді, ось прийшов загадковий Хтось, Який говорить з владою в розмовах, оживляє померлих, зцілює неймовірно важких хворих. Цей загадковий Ісус говорив такі прекрасні і дивні слова про Царство Боже, оживляючі суть договору з Богом, що було ясно, що це не слова людини і премудрість Його не від людей. А вони йому:

– Руки мив?

– Гей, ти. У суботу, сядь-сиди! Закінчуй чудотворити.

– Ти впевнений, що митар тобі компанія?

– Якби Він знав, що за жінка обтирає Йому ноги!

Христос і фарисеї, Джеймс Тіссо

Абсолютно ясно, що люди, які стоять у двох кроках від Боголюдини і не відчувають серцем близькість Божу, пропащі люди. Взагалі, цинізм – профхвороба священнослужителів. Цинік у світі залишає за собою шанс зцілитися в храмі. А людина церкви, яка втратила серце, співчуття, скам’яніла на службі серцем пропала зовсім. Їй вже нікуди йти. Їй марно щось говорити про святість. Вона мертва душею. Усі ми зустрічали таких.

Ми також зустрічали людей, упевнених у силі договору з Богом. Вони як би вирішили з Ним домовитися. Люди бартеру.

– От, Господи, Тобі грошей на церкву. Тепер я вільний?

– От, Господи, я прочитав усю Біблію, молився та постив. Ти задоволений? – От, Господи, я не взяв паспорт і ІНН? Адже Ти врятуєш мене за це?

Де паспорт, і де Царство Боже. Можна подумати, що сили Небесні – це наша канцелярія. Заповнив правильно бланк – проходи. Помилився з пін-кодом на Райських дверцях – відійди. Ці люди бачать в Богу бухгалтера чи директора канцелярської контори. Вони також як і їх попередники поглинені боротьбою зі священством. Виявляється, старозавітні фарисеї подібно до наших створювали свої альтернативні духовні центри і ідеологію. І від наших можна почути фарисейські слова про те, що істинних пастирів залишилося мало, а рятує один вірний старець. З усього християнства всі ці люди винесли тільки одне фарисейське: “Руки мила?” “Паспорта брав?”

Тут би можна зупинити пафос викриття фарисеїв і перейти до скромного митаря, з його прекрасною молитвою:

– Боже, будь милостивий до мене, грішного!

Про це багато написано, і я повторювати не буду достоїнств цього зітхання. Мені здається, що тут можна проскочити повз слова самого Євангелія, домисливши своїми словами, що митар, який кається, спасеться, а гордовитий фарисей – ні. Не так. Звернемо увагу на те, що Господь не обіцяв митареві спасіння, а фарисеєві загибелі. Усе звучить набагато стриманіше: “Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14). Усього лише: БІЛЬШ ВИПРАВДАНИМ. Тобто виправдання обох входить у плани Божі. Виправданням фарисея має послужити спогад про те, звідки взялися фарисеї – тимчасові заступники пророків у справі натхненного і морального служіння. А виправданням чутливого митаря має стати Закон, абсолютно забутий їм, як забутим виявилося його обранство і первородство. Первородство митар розміняв на гроші. А фарисей розміняв обранство на шахрайство з Богом. При цьому обоє виявилися забезпеченими людьми.

Ці дві людини, як два зразки неправильного служіння. Один – цинічний сухий серцем “клірик”. Другий – збожеволілий і жадібний мирянин. Слова: “Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться“, – стосуються обох. Тому митар дере гроші з народу, йому начхати на братів.

Його не хвилює горе, яке він приносить в оселі людей, які зневажаються ним. Вони в його очах комахи. Сам же митар, тому так думає і так жорстокосердно поступає, що бачить себе вище. Що йому сльози людей? Такі не лише митарі, а і карні злочинці, беззаконники і, взагалі, усі безсердечні люди мають владу принизити людину і взяти з неї гроші. Господь у митаря виступає месником. Митар підозрює в Отцеві Небесному месника. На жаль. Це те, що митар через свою жорстокосердість зміг розгледіти в Небесному Отцеві. Сам не любить і не розуміє Любов. Погано йому жити.

А фарисею внаслідок того, що він служить Богові, здається, що завдяки ритуалу і обряду, він домовився з Ним. Що завдяки членству у фарисейському клані він вищий за інших людей. Що його за виконання, вірність обряду потрібно якось особливо любити, добре утримувати, саджати на почесні місця в синедріоні і зібраннях. Так іноді буває з нашими священиками, які чомусь звикають до народної любові і приймають її як належну честь свого звання. Приймають і вимагають честь і службу своїй персоні, тоді як Сам Первосвященик Христос, умивав ноги учням.

Втрата відчуття близькості Бога видно і в молитві фарисея: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю” (Лк. 18:11,12).

Цікаво, навіщо він говорить Богові про десятину? Він що глухий або сліпий і чує тільки тоді, коли Йому говорять вголос? Хіба Господь не бачив його жертви раніше? Який дивний Господь у фарисея. Напевно, він про Нього думає також як про себе. Бог як мега-фарисей.

Хтось з нас фарисей. Хтось митар. А хтось два в одному. Ми повинні як істинні обранці бути щасливі, що Бог обрав нас. Це, насправді, велика честь і радість. Але якщо думати, що своєю службою ти заслужив на Царство Небесне, як фарисей, – це нахабство перед Богом.

Якщо підозрювати в Отці, Який любить нас, Небесного прокурора чи жорстокого месника – це хула на Його любов, на Духа Святого. У цьому тонкість християнства. З одного боку ми обранці і нам дана земля у володіння з тим, щоб ми, як Адам зберігали її і обробляли. Нам також, по роду нашому, від Отця Небесного дісталася спадщина вище всякого маєтку – Царство Боже. Ніколи не можна забувати про те, що ми справжні спадкоємці і улюблені діти великого і прекрасного Бога. І Він, люблячи нас, приготував кожному з нас особливу оселю в Раю, а на землі Його рука завжди на нашому плечі.

З другого боку, право спадку ми отримуємо тільки тоді, коли входимо в справу Божу на землі. Ми, християни, Богові тоді, коли разом з Ним несемо свій маленький хрест і тоді, коли здатні увійти до радості Господа нашого.

Автор: священик Костянтин Камишанов