Я – фарисей

Фарисеї, фреска

У перші роки свого перебування в Церкві я читав різні тлумачення цієї притчі і звик, як, напевно, і багато хто, тримати в думці, що митарем бути добре, фарисеєм – погано. У поєднанні з тим, що я ще і священик, це усвідомлення передусім було для мене предметом проповіді, тобто жанру, в якому найбільш використовується безособове «ми всі». Нехороший фарисей засуджує митаря, гордиться собою (хоча, доречно зауважити, в житті ми нерідко бачимо і митарів, тобто закоренілих грішників, у яких гордині не менше, ніж у фарисеїв, і вони примудряються ніби і розкаюватися, але при цьому якось так ефектно гордитися своїми гріхами, що диву даєшся, узяти хоч би якогось пияка чи баболюба. Ну, не про митарів я веду зараз мову), словом, чада, не будемо ж «ми всі» уподібнюватися фарисеєві, віщав я колись народу Божому.

Що ж, я був молодим колись. Адже молодість, окрім іншого, означає ще і незношеність, наявність якихось сил – не надприродних благодатних, спеціально Богом даних, а просто природних, людських, і тілесних, і ментальних, і чуттєвих. Але минають роки, наростає неміч. Зараз я підозрюю, що неміч ця, вичерпування сил молодості – не стільки зло, скільки дар, але абсолютно особливий. Зокрема, неміч моя іноді відкриває мені в, здавалося б, сотні разів перечитаних рядках Євангелія щось абсолютно нове, і ці відкриття бувають настільки бентежні і нестерпні, як нестерпним до болю буває світло для того, хто звик до темряви.

Одне з таких відкриттів показало мені, що фарисей – це я. Показало, ЧОМУ САМЕ і В ЧОМУ я фарисей. І чому, усвідомивши це, я все ж не зможу вмить цього фарисея від себе відчухрати, узяти і перестати їм бути, і звично засудити фарисея з притчі в мене язик не повернеться, і говорити в п’ятисотий раз з амвона на тему «митар – добре, фарисей – погано» зовсім вже якось немає в мене минулого проповідницького натхнення.

От у такий час зрозумів я євангельського фарисея, і зрозумів, чому я – фарисей (повторюю, я тут тільки про себе говорю, просто, можливо, комусь ще згодиться).

Фарисей насправді зовсім не хвалиться перед Богом, подумалося мені. Фарисеєві страшно. І він пригадує те, що закон навчив його вважати «добрими справами», перевіряє засоби захисту.

І тепер мені фарисея з притчі якось шкода. І Богові, думаю, усіх шкода: і його, і мене, і того митаря. І всіх нас Він невимовно приймає. Значить, нічого, потрібно продовжувати свій шлях.

І ще думаю: а що, якщо немає в Судді жодного списку моїх гріхів, припасеного спеціально, щоб мене притиснути? Якщо Суддя і Прокурор – не одне і те ж? І справи закону виконувати потрібно, але для чогось зовсім іншого, а не для того, щоб ними на Суді виправдовуватися? І даремно я ці горошини «добрих справ» збираю в скарбничку і трясуся над ними: адже все одно не донесу, а донесу – у Божі ворота з цією ношею і пролізти не зможу?..

Що, якщо на справжньому, Божому, Суді – усе зовсім, зовсім ПО-ІНШОМУ?

Чи можливо?

Я думаю (ділюся тільки своїм сподіванням), що цілком можливо.

Автор: священик Сергій Круглов