Світські «віруючі»

Люди так чи інакше часто стають жертвами стереотипів. Не оминуло це і нашого ставлення до біблійних героїв, зокрема митарів і фарисеїв. Так же склалося, що для більшості з нас: фарисей – це синонім підступництва, лицемірства; митар – символ покаяння. Хоча, якщо вникнути в суть, то фарисеї були віруючими, богобоязненими людьми, які відстоювали релігійну, національну ідентичність Ізраїлю під час римської, поганської окупації, а митарі якраз співпрацювали з римлянами і були справжніми зрадниками, як ізраїльського народу, так і юдаїзму. Так що не все так просто, як здавалось би. Чому ж тоді Спаситель наводить притчу про Митаря і фарисея, де її герої з’являються перед нами у звичних для нас образах: фарисея – як лицеміра, митаря – як грішника, що кається?

«Сказав також і до деяких, які були упевнені в собі, що вони праведні, а інших принижували» (Лк. 18:9). Цією притчею Христос хотів довести до Свого оточення, що в житті не все так просто, як нам здається, чи хотілось би, щоб так здавалося. Основна провина фарисея полягала в тому, що він міряв Бога за власною міркою, для нього релігія була торгом: Ти – мені, я – Тобі. А це безглуздо: ніби Богу потрібні наші пости, десятина (ті ж самі свічки): «Господня земля і все, що наповнює її, вселенна і всі, що живуть у ній» (Пс. 23:1), – Богу і так все це належить. Тоді, питається, що ми можемо Йому віддати?

«Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50:19), – це відкрилося царю Давиду після того, як його викрив пророк Нафан. Словами: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13), – митар засвідчив, що йому це теж було відомо. Загалом, такі речі людям відкриваються, коли вони відчувають вкрай велику потребу в Богові, в іншому разі – це зазвичай залишається для них закритим. Так вже склалося, що люди переважно щиро, відверто звертаються до Бога, коли їм погано, вкрай рідко зустрічаються щасливчики, які навертаються до Бога в добрі для них часи, просто з вдячності за всі Його благодіяння. Як ми можемо переконатися з пихатої промови фарисея, він не належав до числа цих щасливчиків.

Але годі з митарем і фарисеєм, краще поговоримо про нас, адже в цій притчі ми можемо побачити самих себе. Проте доволі часто люди в житті виступають не в ролі митарів, а скоріше фарисеїв… з ділами митарів. Як таке може бути?

«Благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8,9), – цей біблійний принцип добре засвоїла більшість, і дехто часто робить з нього ніби «логічний» висновок: взагалі нічого не робити.

Якщо б ще поганого не коїли, це було б півбіди, проте коять, а потім заспокоюють самих себе: адже є покаяння. – Не дивуйтеся, між іншим за таким принципом живе більшість світських «віруючих»: ніби нічого поганого не коять, втім доброго в них теж нічого не побачиш, але вони тішать себе думкою, що постаріють, і вже тоді… чи то покаються, чи то… чесно кажучи вони самі достеменно не знають. Проте вони добре знають, що в Церкві повно «фарисеїв» і особисто їм, цілком порядним людям, там немає що робити. Так світські «віруючі» і стають самовдоволеними фарисеями, які на відміну від фарисея з притчі мають зовсім мізерний багаж добрих діл, якими засвідчується справжня віра людини (див. Як. 2:26), звісно, якщо вона, ця віра, є.

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)