Коли Христос не потрібен

 

Неділі про митаря Закхея, митаря і фарисея і про Страшний Суд починають Великий піст. Усі три неділі звернені до різних людей Церкви.

Відомо, що є люди, які вибрали собі різне служіння. Є «раби Божі», є «найманці» і є «сини Божі».

  • Для синів Божих у Бога є слова любові.
  • Для найманців – пропозиції про співпрацю.
  • Для рабів залишаються слова повні грому.

Неділя про митаря Закхея – це нагадування тим, хто любить Бога, про те, як палає серце і як воно шукає жертви любові.

Неділя про митаря і фарисея – ця пропозиція Бога і позначення умов належної оплати послуг.

Неділя про Страшний Суд – погроза і нагадування про мінімум, який забезпечує входження в Царство Небесне, – їжа і питво для слабких.

Сьогодні – неділя найманців церкви. Фарисей служить Богові без любові. Митар прийшов у храм на заклик люблячого серця, що заплуталося в беззаконні. Ми бачимо протиставлення безсердечного розуму і безглуздого серця. Що краще? Чи що гірше?

Господь каже в цій притчі, що безглузде серце, яке покаялося, трохи краще за ревний, але безблагодатний розум фарисея. Тому і другому не дістає головного. Їм обом необхідно, окрім наміру, рішучість зміни. Фарисею потрібна рішучість впустити в серце любов і перетворитися з найманця в сина Божого. А митарю потрібна рішучість направити свій потік каламутної любові в русло Закону.

Ми не знаємо, як вони поступили після цієї сцени, і що з ними сталося згодом. Невідомо, чи були ці два персонажі реальними людьми з реальною долею або вони були тільки вигаданими героями притчі Христової. Втім не важливо, чи були вони насправді, і що з ними стало. Їх вже немає. А ми – от вони. І перед нами стоять ті ж проблеми.

У когось мертве серце. У когось мертва любов. Але всі ми прийшли на заклик Божий у цей храм. Душа почула цей заклик і примусила нас шукати Бога.

І от підійшла наш улюблена неділя – митаря і фарисея. І от нам читають цю притчу про нас.

Ми так само, як митар і фарисей, стоїмо перед необхідністю змінити себе. І нам так само, як і їм, бракує рішучості.

Рішучість. Усе в ній.

Коли я уперше, у 1977 році, потрапив в Ісаківський собор, то здивувався дурості комуністичної витівки і зненавидів цей маятник Фуко, як річ навмисно абсурдну і наліплену на лоб Церкви заради знущання, як блазенський ковпак. Мене ще більше потрясли вітрини Музею атеїзму в Казанському соборі тодішнього Ленінграда.

Маятник Фуко в Ісаківському соборі

Я ходив вулицями цього прекрасного міста і думав, що воно полонене якимись варварами, що захопили нашу столицю і знівечили та поглумилися над нею. Вони знівечили не лише храми, будівлі, площі і парки. Вони знівечили людей. Вони убили кращих. А серед кращих – наших святих.

І мені здавалося, що треба передусім негайно відкрити храми. Викинути цю гидоту і радість дикунів – маятник Фуко. І, викинувши мерзоту червоної пропаганди і очистивши храми, Церква могла б підключити країну до апаратів штучного дихання. Дух Святий став би сходити на нашу багатостраждальну землю, і вона змогла б, пройшовши реанімацію, помалу видужати. Тим більше, що майже усі новомученики були замучені і страчені за храм і за службу. І мені здавалося, що раз так, то з реставрації храмів і служби має початися відродження.

Я помилявся.

От у нас у Рязані відкриті майже всі храми, що відняли. От неділя. І де народ у храмі?

Хтось спить. Хтось пішов на риболовлю. Хтось відпочиває. Хтось доходить до тями після відпочинку. У храмі – старий і малий, як під час війни і біди.

Можуть сказати, що винні батюшки, які не заманили народ у храм чаєм, піснями, хороводами, взаємодопомогою, лекціями з богослов’я або що відігнали неувагою до особистих нескінченних і невиліковних проблем парафіян. І це буде правдою, якщо храм і священик повинні виступати як клуб або пункт безкоштовної психотерапевтичної допомоги.

Але церква – не соцзабез, не клуб і не приймальня лікаря. У церкві важливий не чай для общини і не дитячі різдвяні маскаради. У церкві лише один сенс: Христос. І ходити до неї треба тільки до Христа. Усе інше, без Христа – ролева гра і заняття для нудьгуючих людей. Соціальний, історичний і поетичний клуб на громадських засадах.

Народ спить у неділю не тому, що не дають чаю або не розважають. Не через те, що батюшка не богослов. Та нікому не потрібне це богослов’я. Що таке богослов’я і Закон, коли в сім’ї скандали, розлучення і пияцтво? Не йдуть тому… що не потрібен Христос.

Новомученики помирали за Христа. Вони віддавали свої життя заради того, щоб здурілий народ, який зробив матерію богом, побачив за їх стражданням щось таке, що цінується вище за матерію. Зневага до життя мучеників за Христа змусила Рим замислитися про те, що є щось важливіше, ніж життя. Важливіше, ніж Меркурій, Марс, Вакх і Венера. Рим здивувався свідоцтву, зрозумів, що життя люди віддають недаремно, і вирішив змінити себе.

Усікновення голови святого Павла, Енріке Сімоне

І наші новомученики чекали того ж. І що? Хто прийшов у храм? Одиниці. Як світлої миті чекали наші новомученики відкриття храмів і… Добре, що багато хто не дожив до того моменту, коли б вони могли побачити байдужість свого народу і до храму, і до Христа, і до їх жертви. Напевно, жорстокі гоніння викривали в гонителях хоч якісь духовні ревнощі. Вони бачили в новомучениках якусь сутнісну одиницю. А байдужість гірша. Вона не бачить нічого. Вона буває тільки в серці, яке повністю охолонуло.

Ні, народ у нас у масі віруючий. Але байдужий. Хтось – як фарисей. Хтось – як митар. Знають, що Бог є. Знають, що буде Суд. І… нічого не роблять. Не міняються. І навіть не бачать у цьому необхідності.

Ця байдужість, що зводить нанівець надію новомучеників на відродження, походить від сну душі. Від пануючих ласощів тіла. Від черствого серця. Від сплячого розуму.

Господь щиро бажає нам виправдання, очищення і спасіння. Але не можна врятувати того, хто не хоче врятуватися. П’яницю не врятувати від вина молитвою, якщо він не хоче кинути пити. Чоловік не повернеться додому від молитви Уару, якщо розпуста йому в радість.

Але якщо в серці людини є хоч іскра туги про Бога, про божественну Любов, про чисте життя, то Господь помножить її сили тисячократно і виправдає нас наймилостивішим судом тільки за одне бажання стати чистіше. Тільки за спробу змінитися. Усі, хто врятувався і рятується, знає, що Бог дає крила тим, хто хоче злетіти.

Допомога Божа являється негайно, могутньо і надовго.

Хто б ми не були: раби Божі, найманці, митарі, фарисеї або улюблені учні Христові, усіх нас Бог любить однаково. Адже Він же Отець! Різниця подяк не в тому, що Бог дає усім різною мірою. Уся різниця в тому, що ми часто самі не в змозі прийняти повну міру рятівної благодаті.

У сьогоднішньому Євангелії найголовніше – зворушливі слова Отця, Який сподівається на наше навернення до Нього. Це не слова загрози і не слова зворушливої благодаті, подібної до тієї, яку відчував митар Закхей. Це не слова, повні грому, які прозвучать у неділю на згадку про Страшний Суд. У притчі слова розумного умовляння недогрішників або недосвятів.

Це тихе підбадьорююче слово Отця, Який тримає за руку немовляти, що робить перші кроки: «Дерзай чадо! Ти зробив перший крок. Один з вас послужив Мені ревним виконанням Закону. Інший дозволив серцю вмиватися сльозами покаяння і любові до Бога. Усі ви будете виправдані, якщо підете вперед і пошукаєте, хто розуму, а хто любові. І навіть ваше нікчемне зусилля Мені приємне і дороге. І я готовий вас виправдати лише за те, що ви прийшли в Мій дім і шукаєте Мене».

І нехай хтось виправданий більше, а хтось менше. Головне – виправданий.

«А митар, стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного! Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той».

Головне в тому, що виправдані будуть обоє, бо любили Бога, як уміли, як вистачило сил. Не через те, що мріяли або думали, а через те, що хоч щось, та робили.

Але прекрасна не лише середина, але й закінчення притчі, якщо процитувати його цілком:

«Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться».

В останніх словах криється ключ до повного виправдання, до досконалої радості Бога і людини: «Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться».

Адам підніс сам себе до звання Бога і впав до худоби. А Христос, Який принизив Себе, був піднятий Отцем до Неба і посаджений праворуч Бога.

Прославляє сама і скидає себе гордість. Зневажає себе і піднімає себе до неба – любов. І служіння фарисея і покаяння митаря має один єдиний сенс – любов. Немає любові – не виправдається ніхто. Ні сентиментальний митар, ні стриманий трудяга фарисей.

Справжня любов до Бога неминуче набуває рамок закону. Справжня служба Богові неодмінно набуває любові.

Немає Закону в любові – вона страшна і руйнівна.

Немає любові в Законі церковному – він повільна смерть.

Молитимемося і ми Богові, як митар, про дарування нам чистого життя і служіння Богові з любов’ю. Про дарування нам у служінні людям і Богові розуміння Закону і Розуму.

Богові нічого для нас не шкода. Особливо любові, і притому вічної.

Автор: священик Костянтин Камишанов