Раб, слуга, син

Ця притча давно вже стала загальним місцем безлічі проповідей: людина може ставитися до Бога як раб, як слуга чи як син. Раб виконує волю Господню зі страху перед покаранням, слуга – за плату, а син – через любов до Отця. Ми звично повторюємо, що християнин проходить у своєму духовному житті ці три ступеня, з раба стаючи слугою, а потім і сином.

Не знаю, як було в перші століття християнства, а в наші дні цей образ часто виявляється неадекватним. Передусім, практично ніхто серйозно не боїться Бога – це в Середньовіччі малювали фрески та ікони зі Страшним Судом і чекали цього Суду, а сьогодні всі люди освічені, усі знають, що Бог є Любов, і боятися тут нічого. Що до меркантильного ставлення слуги, то це, безумовно, є: дитину приносять похрестити, щоб не хворіла, або машину освятити, щоб в аварію не потрапила, – але їх і віруючими особливо не назвеш. Сьогодні люди схильні відчувати себе дітьми Божими, та й Євангеліє про це ясно каже…

Каже, але не забуває уточнити: “Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні” (Лк. 17:10); “Учень не вищий за вчителя і слуга не вищий за господаря свого” (Мф. 10:24). Отже, звання раба чи слуги для християнина теж цілком доречне. Але що ми вкладаємо в ці слова сьогодні?

Найпростіше, звичайно, описати, як воно іноді буває, але бути не повинне. Спотворити в християнстві можна все що завгодно, і три ступені духовного зростання тут не виключення. Людина, яка відчуває себе рабом, може сприймати свою віру як ланцюги і батоги – нескінченна кількість правил, заборон, вказівок, ритуалів, які просто нереально дотриматися, але дотримуватися потрібно. Духовне життя такої людини, навіть якщо вона і не думає про покарання, саме стає суцільним покаранням – вона виконує, виконує, виконує тяжку працю, неначе Господь послав її на каторгу.

Відчуваючи себе слугою, людина може, навпаки, радіти своїй бурхливій діяльності. Вона організовуватиме християнські банки і підприємства, або займатися церковними реформами, або сумлінно вивчати Біблію – неважливо. Віра для неї, передусім – спосіб докласти свої зусилля, добитися корінних зрушень, досягти видатних результатів. Але одне об’єднує її з рабом: обидва поводяться так, як ніби ця діяльність дуже потрібна… Самому Господу. Неначе Він дійсно доручає нам якусь ділянку роботи – неважливо, поклони бити чи підприємництвом займатися – не тому, що це корисне для нас і угодне для Нього, а нібито тому, що без цих наших дій Йому ніяк не обійтися. От і стараємося.

Проте людина, яка відчуває себе сином або дочкою, якраз може бути абсолютно бездіяльною. Люблячий Отець простить усе, прийме будь-яким – тому не потрібно особливо напружуватися, не потрібно себе ні в чому обмежувати, не потрібно прагнути до досконалості, адже завжди можна у всьому покаятися… а можна навіть і не каятися, Господь і так простить, адже Він мене любить. І живе така людина інфантильно і безвідповідально – довго, але не сказати, щоб щасливо.

Здається мені, що головна помилка тут – сприйняття свого синівства, служіння чи рабства як якогось особливого статусу. Швидше, це про наші стосунки з Богом… і кожен з нас може бути рабом, слугою, сином – 10 разів на день. Головне, щоб ніхто не був Йому стороннім.

І тоді раб робитиме те, що має робити, не роздумуючи, чи вийде в нього, чи вистачить сил – і сили будуть дані. Робити не із страху покарання, а просто тому, що того бажає Господь, і значить, іншого шляху просто немає, і в житті його немає іншого сенсу. Так апостоли йшли проповідувати в синагоги і приватні будинки, у народні зібрання і царські палаци, так приймали ув’язнення і страту – заради Благовістя.

Тоді слуга діятиме розумно і з розрахунком, але не для того, щоб щось заробити – а щоб збудувати своє життя, і не лише духовне, знайти в ньому місце для всього, що дійсно значиме і потрібне, розставити пріоритети, зважити можливі витрати і придбання, і не втратити в результаті. Врешті-решт, до цього закликає нас і притча про таланти: не заривати, а уміло використати. Так святителі-богослови ретельно вибирали слова і аргументи, пристосовувалися до ситуації і аудиторії, шукали найнадійніші аргументи і найпереконливіші форми викладу.

Тоді син або дочка безмежно довірятимуть Отцю, будуть шукати спілкування з Ним, довірятимуть Йому все, що б не відбувалося в їхньому житті, прибігатимуть до Нього в радості і смутку, і ніщо не зможе відвернути їх від цього головного в житті спілкування. Так споглядачі і містики забували про весь світ у своїх відокремлених келіях і були щасливі…

Ми не святі і, якщо бути чесними, не дуже прагнемо ними стати, як правило. Немає готовності присвятити Богу все своє життя… але й та доля, яку ми готові віддати Йому, або, точніше, присвятити нашому спілкуванню з Ним, може бути витрачена теж дуже по-різному. Не так навіть важливо, буде це рабство, служіння чи синівство – різними бувають характери і обставини, тому доречним може і те, і друге, і третє. Важливо, щоб це було особисте спілкування з Ним, особисті стосунки – адже вони є і в раба, і в слуги, і, тим більше, у сина. У цьому і полягає вся справа. Поки людина обживається сама по собі в рабському чи синівському положенні, вона схильна поступати, як їй заманеться, як буде зручніше, вигідніше, приємніше, звичніше. Вона буде пристосовувати своє положення під себе.

Але якщо ми звертаємося до Того, Хто поставив нас у це положення. Чи раб, чи слуга, чи син – він завжди Чийсь. Якщо втратити цей живий зв’язок, якщо перестати звертатися до Нього, і не так вже важливо, кажеш ти “Господи” або “Отче” у даний момент – нічого хорошого не вийде. А якщо саме цей зв’язок стане для тебе центром життя, то вже не так буде і важливо, скільки буде відбито поклонів і скільки вимовлено молитов. Все утрясеться, поступово знайдуться розумні форми і для духовного життя, і для буденного нашого побуту, і для ділової активності теж.

Чи можна поєднувати в собі раба, слугу і сина? Мені здається, що так. Але найголовніше – це те, Ким є для кожного з нас Господь. Це дійсно найголовніше.

Автор: Андрій Десницький