Христос повідав нам про майбутнє не для того, щоб налякати

Якщо Бог прийшов у твоє життя, неважливо, молодий ти або старий

Час летить. «Як швидко усе минуло! – скажемо ми одного разу. – Як нестримно пролетіли роки і десятиліття! Коли все те, що ми тільки припускали, встигло статися? Коли, як встигли ми вирости, обзавестися сім’єю, постаріти? Усе це вже тут, зараз!»

У дитинстві я теж увесь час мріяв про те, що буде потім, планував майбутнє. А зараз дивлюся на своє сиве волосся і зморшки і розумію, як швидко летять роки.

Ми, діти Божі, щасливі люди. Бо той, хто вірує, любить Христа, ходить у церкву – уміє жити. Уміє насолоджуватися дарами Божими, уміє радіти як у молоді роки, так і в зрілості, і в старості. Ми радіємо кожній миті – адже Господь учить нас, що будь-який вік прекрасний і будь-які роки благословенні, якщо кожен з них проходить разом з Ним.

І раз Бог прийшов у твоє життя, то тобі вже неважливо, молодий ти або старий. Ти не переживаєш через вік. Звичайно, іноді буває, що з ностальгією згадуєш про ті часи, коли був молодий, повний сил і все устигав. Це природно. Але тобі і на думку не спаде казати, що тепер твоє життя безглузде. Тобі не здається, що, будь ти знову молодий, то був би щасливий, а тепер щастя немає.

Поряд з Христом людина щаслива і молода в будь-якому віці. Тобі може бути вісімдесят, дев’яносто років, але в тебе юна душа.

Христос повідав нам про майбутнє не щоб налякати

Проте сьогодні ми говоритимемо не про це, а про те, що буде потім; про те, що трохи відкрив нам Господь, ніби злегка відсунувши завісу, що відділяє нас від майбутнього життя.

Як у театрі відсувається завіса і з’являється можливість побачити сцену – так і Бог кілька разів у Своєму земному житті показав нам, що чекає нас на тому світі, щоб ніхто не сказав згодом: «Я не знав! Мені ніхто нічого не говорив!»

Тому Господь і каже нам: «Я сповіщаю вам, готую вас, показую, що буде після смерті. Щоб ви знали і за бажанням підготувалися – не із страху, а з любові до Мене. Я не залякую і не погрожую. Мені хочеться тільки, щоб ви були зі Мною. Тому Я і кажу вам про те, що вас чекає».

Адже іноді і зі страху можна замислитися про щось. Наприклад, якщо сказати підліткові, який палить: «Будь обережний! Паління може призвести до раку легенів!», – це не буде загрозою. Це просто істина. І ти говориш так своїй дитині, бо хочеш, щоб вона була здоровою, – тобто з кращих мотивів. Просто аргумент підібраний не ідеально.

Але підліток після цих слів може злякатися і кинути палити, а потім і сам буде радий, скаже: «Добре, що я кинув! Чудово, коли не палиш!» І тепер він не палить не тому, що боїться захворіти, а через те, що йому подобається жити без сигарет, бути здоровим.

Так само і Христос повідав нам про страшну загробну долю не для того, щоб налякати, а щоб пробудити нас. «Будьте обережні, – казав Він у Своїх притчах. – Життя – не гра». Тому Він і розповів учням про багача і Лазаря. «Бачите, – каже Він, – є і інше життя. І тепер ви про це знаєте – від Мене, Христа».

Він поставив на цей світ Свою печатку

Отже, якщо тепер ти захочеш відштовхнути від себе Господа – думай, що робиш. Ти відкидаєш Того, Кого чекав весь світ; Того, хто Своїм вченням змінив усе на цьому світі; Того, завдяки Кому вся цивілізація стала розвиватися абсолютно новим шляхом – згадай пам’ятники культури, музику, літературу, живопис. Христос поставив на цей світ Свою печатку. Він не якась малозначима особа, про яку можна сказати: «Навіть якщо він так говорить, що з того?»

Він – Господь Бог. І це Він, Творець, говорить словами Євангелія, а не я, священик, і не учитель у недільній школі, не богослов. Люди сьогодні що тільки не говорять, але людина помирає, і – кінець. Усе закінчується.

Зараз поширена думка, що людина – лише поєднання якихось біохімічних елементів. І наші почуття – нібито теж лише якісь біохімічні реакції. А душі як такої немає; немає нічого, створеного Богом, – тільки біологія і органіка. Добре. Люди мають право на свою думку, мають право казати те, що думають.

Але ми, християни, маємо розум Христовий. Наш розум – розум Христовий. Господь просвічує нас, і ми дивимося на усе Його очима. Те, як ми бачимо цей світ, наш світогляд визначається Христом, Його світоглядом. І ми віримо в те, що Він говорив. Доказів тут немає, але Господь сказав: існує інший світ.

Можна прожити дев’яносто, сто, сто десять років, жити максимально довго, але в якийсь момент ти все одно покинеш цей світ. Помер багач, помер і Лазар, але обох чекало інше життя. Цією притчею Господь говорить нам, що наше життя має продовження. Почавшись тут, воно продовжиться там і ніколи не закінчиться.

Страшно, якщо вдуматися. Чи розумієш ти це? Знаходячись на кухні, в автомобілі, займаючись повсякденними справами, – ти розумієш, що ніколи не помреш? Так, фізично ти помреш, і всі ми одного разу покинемо цей світ, але життя триває. Бо якщо ніякого продовження немає, то до чого тоді всі наші переживання і тривоги? «Коли усе закінчиться, ми заспокоїмося».

Ні, це не так. У земного життя є невідоме нам продовження. Існує простір, який ми не бачимо; атмосфера, в яку поки що не занурилися.

Ми схожі на немовля в материнській утробі: воно не відає, що є якийсь інший світ. Йому добре і тут – затишно, спокійно, вільно. Але попереду на нього чекає інше життя, куди воно вийде з утроби матері.

Народившись, воно побачить це життя – землю, небо, моря і гори, звірів, птахів і рослини. Життя, дитя моє, не обмежується тим місцем, де ти знаходився дев’ять місяців.

Попереду – краще

Так само і ми – тільки не дев’ять місяців, а, буває, і всі дев’ять десятиліть – перебуваємо в утробі цього світу, земному житті, і готуємося до переходу в інше життя. І якщо усвідомити це, то буде інший погляд на життя, на себе і свої проблеми. Попереду – краще. Воно несхоже на те, що є зараз, і Господь збирається дати це тобі, подарувати насолоду від перебування поряд з Ним. Усе це буде, якщо вже зараз бути з Христом, йти у вірному напрямі, дивитися на все під потрібним кутом і вірно розуміти сенс життя.

Адже коли людина помирає, це зовсім не завжди означає, що вона набуває миру і спокою. Про покійних говорять іноді: «Упокоївся з миром». Так, упокоївся, тобто тепер його не хвилюють труднощі і хвороби, – але чи з миром? Чи набула миру його душа? Як мовиться в притчі про багача і Лазаря, – багач помер, але миру в загробному житті не набув, навпаки: почав мучитися, страждати від нестерпного болю, його пожирав вогонь.

Ні, тут не йдеться про якісь страшні чани з окропом, як думає багато хто, хто сміється і каже: «Ну, так я і повірив у ці бабусині казки! У пеклі нас варитимуть в окропі, як же!» Просто страждання, які очікують на нас, порівнюються з тим болем, який ми відчуваємо, якщо нам на руку потрапляє окріп або рослинна олія із сковорідки (і рука довго болить після такого).

От для чого говориться про полум’я печі, вогонь невгасимий. На нас чекають не каструлі з окропом, а такий біль, такі страждання і сльози, які бувають у людини, що обпалила руку об розжарене деко, необережно вийняте з духовки. Зі мною якось сталося таке. Хіба це не біль? Біль.

У важливі моменти між нами немає відмінностей

От що мав на увазі Христос. Ми страждатимемо, мучитимемося від нестерпного болю. «Я сказав вам це, щоб ви замислилися», – каже Господь. Багач прекрасно почував себе в цьому світі, як і ми. Тут так добре – ситно, комфортно, весело, цікаво! Друзі, подорожі, клуби – життя прекрасне, усе є! Нам належить весь світ! Робимо, що хочемо! Усе можна купити за гроші!

А біля будинку багача лежав Лазар, чиє ім’я перекладається з єврейської як «Бог – мій помічник». Він був такий бідний, що не мав одягу; так поранений, що собаки лизали його рани; такий голодний, що мріяв їсти крихітки із столу багача. І ось ця бідна, нещасна людина теж померла.

Багач і Лазар, Юліус фон Каролсфельд

Усі ми – і багаті, і бідні – одного разу помремо. У важливі моменти між нами немає відмінностей.

Так, хтось з нас багатий, хтось бідний, хтось красивий, а хтось не дуже; чоловіки і жінки, бідняки і аристократи – але все це оцінюється тільки за земними мірками. Що ж до найважливішого – тут ми, як казав святитель Іоанн Златоуст, повністю рівні.

Смерть чекає всіх. Усі ми помремо і будемо поховані. І хто ж після цього багатий, а хто – бідний?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)