Точка зору Бога

Як нас бачить Бог? Як Він з нами спілкується? Як Він втручається в наше життя?

Усі ми маємо якийсь досвід такого спілкування. Ми якось його співвідносимо з досвідом святих і, нарешті, приходимо до певної особистої переконаності: «Бог чинить саме так. Я це знаю». І коли трапляються якісь події, майже кожен має думку, як вчинив би Бог. А інша людина все розуміє навпаки, але переконана, що вона точно знає, чого хоче Бог.

Одні кажуть, що Церква повинна мати капітал. Інші стверджують, що вона має бути убогою. Одні кажуть, що клір повинен служити парафіянам, як найнятий раб. Інші наполягають, що яйця курку не учать і священик все-таки пастир, а не вівця. Одні кажуть, що Бог абсолютно благий, і що б людина не накоїла, вона все одно буде помилувана. Інші наводять слова Христові про Страшний Суд і скрегіт зубів і кажуть, що має місце стан залишення Богом.

Чому так? Через те, що майже ніхто не намагається дізнатися, а що ж Бог каже Сам про Себе. Притча про блудного сина – дуже яскравий приклад того, як Бог ставиться до грішної людини. Ця історія – немов наочний посібник на плакаті для учнів професійного духовного училища: як насправді чинить Бог.

Отже, ми маємо грішника і Бога. Грішник вирішує піти від Отця Небесного.

Пункт перший. Бог відпускає блудного сина з капіталом. Усе як у нас. Буває, що людина йде від Бога і Церкви. Зазвичай Бог нікого не тримає. Людська воля Богові дорога понад усе.

Друге. Бог відпускає сина, що йде, із спадком. Цей спадок духовний і знаходиться в пам’яті і благодаті. Господь не стирає в пам’яті людини досвід перебування в благодаті, пам’яті про Рай, і не позбавляє її серця можливості любити і бути любимим. Ці предмети не є природна властивість людської природи. Вони – дар Божий, який нам дозволено понести із собою.

Третє. Бог мовчить. Бачить і мовчить. Блудний син впадає в розпусту, він живиться разом з тваринами і доходить до скотинячого бісоподібного стану. Якщо перенести це на наше існування, то таким падінням може бути розпуста, пияцтво, крайнє озлоблення, скажена жадність, вбивство і тому подібне.

Бог продовжує мовчати, не втручається, але усе бачить.

Бог Саваоф, Віктор Васнецов

Виявляється, Бог не завжди допомагає нам. Він завжди нас чекає, але не бігає за нами. Батько з притчі не бігає за синочком по барах, наркоманським ночівлям, міліціям і лікарням. Йдеш? Йди. Не любиш? Не люби. Насильно милий не будеш. Насильно нікого не спасеш. Молитися про грішника можна. Але спасти того, хто не хоче спасатися, не береться навіть Бог.

І нарешті, несподівано ми бачимо, як поведінка Бога кардинально змінюється. Варто було людині хоч трохи захотіти підвести голову від свинячого корита, як у голові блудного сина спрацював той капітал, який йому дозволив понести Бог – пам’ять про Бога і Його доброта. Цей самовідтворюваний скарб виявляється найдорожчим з того, що є на світі, бо він може оживити людину так, як не оживлять жодні капітали. Він може включитися і регенерувати наше щастя дорожче усього найдорожчого.

Відродження грішної душі може відбуватися за трьома сценаріями: досвід життя, робота розуму і розчулення серця.

У випадку з блудним сином спрацював життєвий досвід і розум. Ці два чинники включилися без серця і без його любові. Тому розум через свою практичну природу запропонував людині перейняти на себе звання найманця. Від розуму іншого і чекати не можна. Християнин, у серці якого немає любові, але є труди на славу Божу – завжди є найманець, і як найманець він про усе судить не по любові, а згідно із законом.

Отже, людина вирішує повернутися в область, де править Бог, повернутися до джерела благ, і вирішує ці блага заслужити працею.

Увага: не просто висловлює наміри, а вирішує ПРАЦЮВАТИ на ниві Божій і на благо Бога. От чому в той час, коли блудний син підвів голову від корита, Бог ще мовчав. Наміри – це добре, але потрібно потрудитися, хоч би ногами, на шляху до Царства Божого. Наші благі побажання ще не привід Богові втрутитися в наше життя.

І тут відбувається неймовірне. Бог не просто приймає блудного сина. Він БІЖИТЬ йому назустріч. Отець Небесний біжить! До нас. І дає на руку перстень – знак влади. І велів влаштувати бенкет – знак повноти блага, і вводить туди, де Сам живе.

Ми бачимо, як Бог нерівномірно і ексцентрично розподіляє Свої зусилля на благо блудного сина. Ми бачимо певні умови отримання зовнішньої допомоги Бога. Ми бачимо, як виглядає ця допомога на простому прикладі.

А тепер ми повертаємося до себе і своїм уявленням про Бога. Я був упевнений, що Бог зі мною в будь-якому неподобстві? – Ні!

Бог мовчки дозволяє мені падати в пекло, якщо я цього хочу сам, якщо я наполягаю на цьому. Розпусник, п’яниця, вбивця, кривдник слабких, гордий жебрак у своїх гріхах залишаються наодинці з бісами і своєю мерзотою. Приймаючи смертний гріх, ми стаємо абсолютно беззахисними, про що пише апостол Павло: розпусники і п’яниці не наслідують Царства Божого.

Виявляється, що стан залишення Богом є і він відбувається виключно по нашій волі. Ніхто його змінити не може, окрім нас самих. І залишення Богом веде нас до деградації і смерті. Більше того, залишення Богом означає наше занурення в пекло до бісів вже за життя. Це пекло наяву, раніше Страшного Суду.

Це реально страшно – жити в гріху. Нас у ньому може врятувати тільки наша пам’ять про Бога, залишки благодаті в серці, той самий скарб духу, який ми відносимо із собою як Божий спадок, або саме життя, що тикає людину обличчям у свиняче корито. Рішення про повернення приймаємо тільки ми самі і ніхто інший. Але доки нам солодкий гріх, Бог лише спостерігає за нами і мовчить.

Ми все змішуємо в купу і думаємо, що закон, застосований до святих і праведників, – той же, що і до людей, які ворогують на Церкву і Бога. Звідси всі ці нерозуміння, що виникли навколо Церкви останнім часом, – ми не розуміємо ієрархії Божого світу і не розуміємо логіки Бога по відношенню до нас.

Чи потрібно нав’язувати свою любов людям, які вважають себе ворогами Христа і Церкви, або просто перестати реагувати на них, як перестав реагувати батько на витівки блудного сина? Чи потрібно неодмінно спасати тих, хто не бажає спасатися? І хто такі ці люди, які вважають себе ворогами Божими?

Ми всі заплуталися. Тому незайве звернутися до святих і дізнатися, що люди не рівні за своїм положенням відносно Бога і до всіх ставлення Бога різне. Бог неоднаково ставиться до різних людей. Це тільки ми всіх рівняємо за єдиним зразком. Іоанн Ліствичник описує різні види стану людини і учить нас їх розрізняти, з тим щоб ми розміряли своє ставлення до людей і враховували волю Божу про них.

Нечестивий є розумне і смертне створіння, що довільно віддаляється від життя цього (Бога), і про Творця свого думає як про неіснуючого.

Законопорушник є той, хто закон Божий використовує за своїм злим розумом і думає віру в Бога поєднати з думкою протилежною.

Християнин є той, хто, скільки можливо людині, наслідує Христа словами, справами і помислами, правильно і непорочно віруючи в Святу Трійцю.

Боголюбець є той, хто користується всім природним і безгрішним і, по силі своїй, намагається робити добро.

Ми часто беремося судити про все, учити священство, Церкву, беремо на себе місію миротворців між Церквою і суспільством, але випускаємо з уваги те, що ніхто з нас не без гріха. Тому, перш ніж висловлюватися від імені Божого, ми повинні ретельно звірити свої слова із словами Бога і Його друзів – святих. Нечестива і неправедна людина не може правильно судити про Бога і не в змозі розуміти слова Божі. Тому тим більше треба не вигадувати про Бога небилиць, а краще намагатися зрозуміти те, що Господь Бог каже ясно і просто, замість того щоб учити Бога і наказувати Йому то простити, то покарати, то промовчати.

Взагалі, до Бога потрібно бути уважнішим. Потрібно вдумливіше читати слова Самого Бога. Потрібно вдумливо стежити за тим, як поводився Христос. На кого Він звернув увагу, з ким говорив, кого зцілив, кому подав чашу з вином, рибу, мед і хліб, а кого не помітив зовсім. Наприклад, Він не помітив тисяч жителів Єрихону, а помітив лише одного ізгоя – Закхея митаря. А чим ми кращі за цих жителів, на яких Ісус навіть не поглянув?

Так, уважно розбираючи мотивацію і умови Божої уваги до людини, ми можемо, ставши на точку зору Бога, правильно побачити себе і своє місце у світі. Хто я? Не в просторі біляправославних журналів, де іноді нагнітається істерика і культивується безмежне розширення прав маловіруючих людей у Церкві, а в реальному Всесвіті Бога.

Одного разу Бог запитав Амвросія Медіоланського: «Що ти хочеш знати?» І почув відповідь: «Бога і свою душу».

Бога потрібно хотіти знати. Потрібно хотіти і вміти вийти з власного монологу завдовжки в життя і постаратися почути Бога. Для зупинки власного монологу служить спроба Церкви дати нам почути пряму мову Отця Небесного. Церква підібрала слова Божі в певній продуманій послідовності. І перед Великим постом ця послідовність така.

  1. Перший тиждень для тих, хто любить Бога і далекий від межі Раю і пекла. Це митар Закхей.
  2. Друга – для тих, хто виправданий більш менш, і швидше знаходиться в Раю, ніж у пеклі.
  3. Третя – про блудного сина, для тих, хто існує швидше в пеклі, ніж у Раю.
  4. І остання, четверта, для тих, хто летить головою вниз у пекло – неділя про Страшний Суд.

Євангелія, що читаються в храмі перед Великим постом, строгі і грізні. У них мало захвату, але багато попереджень. У них сувора правда про реальний стан справ. Ці Євангельські читання не про придумані нами духовні закони, а про реальне життя. Вони не про придуманого нами Бога, а про Його справжній образ і Його справжнє ставлення до нас. У передпісних Євангеліях зображена грізна велика і урочиста картина світу, розділеного на Рай і пекло. У них ввічлива і спокійна пропозиція Отця Небесного нам стати туди, куди ми захочемо, з урахуванням наслідків.

Але головне, що за всіма цими грізними картинами перед нами з’являється уважний образ Отця Небесного, Який стежить і переживає про нас. Він чекає нас завжди. Він не завжди тримає нас за руку, яку ми вириваємо з Його долоні, але в Нього завжди є про запас для нас і перстень влади, і телець угодований, і хліб, і вино, і найголовніше – Його отчі обійми.

Наша ціна усьому тому, що припасено для нас у Бога – наше сміття, наші узи гріха, які доставляють нам страждання, сковують нас і не дозволяють нам відірватися від землі і піднятися до Бога. Нам треба їх викинути зі свого серця, і за це ми отримаємо право бути з Богом.

Для звільнення від липких пут землі нам пропонується піст.

Вода проходить фільтр і стає чистою. Метал виплавляється з руди. Так і наша душа, проходячи через добродійність, піст і молитву, змінюється і стає іншою. Так в організмі діє температура. При її підйомі шкідливі віруси і бактерії помирають, а корисні залишаються. Піст – це вакцина, що імітує хворобу, лихоманку і стимулює вироблення імунітету до зла в нас самих.

Схема дії вакцинації полягає в штучному зануренні душі в пекло, де мають бути виморожені віруси гріха, і наступному одужанні душі. По суті справи, це є повторення шляху блудного сина. Піст так і влаштований. Починається сумно і грізно, але в міру розвитку посту його співи і тексти стають все більш і більш життєствердними і радісними, досягаючи максимуму в день світлого Христового Воскресіння.

Зміна себе, інша якість нашої душі, бажання жити з Богом, намір працювати Богові, бажання своїй душі любові, а серцю чистоти – є сенс посту. Сценарій посту побудований за схемою притчі про блудного сина. Максимальне віддалення від Бога, поворот і повернення до Отця Небесного, через смерть гріха в нас – до бенкету в Раю.

Як покликані Богом і Царем старанно попрямуємо в дорогу, щоб нам, малотимчасовим на землі, у день смерті не стати безплідними і не загинути з голоду.

Убоїмося Господа хоча б так, як боїмося звірів; бо я бачив людей, що йшли красти, які Бога не боялися, а почувши там гавкіт собак, негайно повертали назад, і чого не зробив страх Божий, то встиг зробити страх звірів.

Полюбимо Господа хоча б так, як любимо і шануємо друзів: бо я багато разів бачив людей, що прогнівали Бога і ніскільки про те не переймалися, але ті ж самі, якоюсь дрібничкою засмутивши своїх друзів, докладали всіх зусиль, вигадували всякі способи, всіляко виявляли їм свою скорботу і своє розкаяння, і особисто, і через інших, друзів і родичів, вибачалися, і посилали ображеним подарунки, щоб тільки повернути колишню їх любов.

У цих словах Іоанн Ліствичник просить нас поставитися до Бога так само реально, як ми ставимося до справ реальних і очевидних для нас. Можна додати, що такого серйозного ставлення вимагає не лише Бог, але і Його притчі і Його Церква.

Ще один аспект притчі про блудного сина – зображення схеми нашого руху до Бога.

Постом і пісними службами ми не просто імітуємо шлях блудного сина в уявній театральній реальності церковного обряду. Ми насправді в тій або іншій мірі усі віддалені від Бога, схильні до гріха. І свинячі ріжки нам не в дивину. У будь-якої людини є перигей і апогей її віддалення від Бога. І наше завдання, рік від року, робити цей апогей все коротше і коротше, послідовно скорочувати наше віддалення від Бога і скорочувати термін відчуження душі від Бога.

Господи, допоможи нам пройти всі ці етапи посту, очищаючи себе від гріха на цих, поки умовних митарствах. Допоможи нам не втратити в думці пам’ять про Отця Небесного. Допоможи нам серцем згадати життєдайну силу і радість благодаті. І, звичайно, допоможи нам, щоб ми, потрудившись Богові, знайшли в самому ході нашого життя джерело Божественного блага – так, як знайшов його євангельський блудний син. Амінь.

Автор: священик Костянтин Камишанов