Розрада неправедних

Для нас, сучасних читачів, митар – «хороший», фарисей – «поганий». Фарисеї – горді, зарозумілі, бездушні релігійні формалісти, а от митарі – люди упокорені, недивно, що їх Господь схвалює. Для нас це щось цілком очевидне. Але сучасників Господа Ісуса ця притча, ймовірно, обурювала і вже точно не залишала байдужими.

Бо для людей того часу все було навпаки. Фарисеї були хорошими людьми. Кращими людьми в народі. Найбільш релігійно живою і активною його частиною. Вони ретельно досліджували Закон Мойсеїв, щоб утілювати його в життя в усіх деталях. Те, що нам здається безглуздою дріб’язковістю, було насправді бажанням зробити усе як слід, так, щоб усе в житті – і приготування їжі, і робота, і відпочинок, і торгівля – були підпорядковані Закону Божому. Фарисеї любили закон і прагнули навчити йому народ.

А от митарі були людьми поганими, морально загиблими. Власне митар – це «збирач податків», але нам сьогодні важко зрозуміти весь негативний сенс цього слова. В давнину митарі були зобов’язані доставити в казну певну суму – а їх винагородою було все інше, що вони зможуть вижати з людей. Тому для митарів були характерні найгрубіші і найжорстокіші зловживання.

Слово «митар» було синонімом безсовісного і безсердечного вимагача, що часто віднімає останній кусень хліба. До того ж митарі працювали на ненависних язичницьких окупантів – римлян. Це були і морально, і релігійно деградовані люди – повна протилежність фарисеям. Як же так виходить, що митар вертається «до дому свого виправданий більше»?

Хіба це не обурливо? Хіба це не аморально? Як Бог може віддати перевагу відвертому мерзотникові над чесною, моральною, глибоко релігійною людиною? Таке питання напевно виникало в слухачів Господа Ісуса, виникало воно і в багатьох інших – юдеїв та язичників. Як писав найвідоміший з античних критиків християнства Цельс: «За їх вченням виходить, що нечестивця, якщо він змириться під тяжкістю лиха, Бог прийме, а праведника, якщо він, маючи чесноти із самого початку, зверне свій погляд увись, Він не прийме!»

Це питання ставлять досі: що ж, порядна, чесна людина, якщо так і помре нерозкаяна, позбудеться Царства, а якийсь мерзотник, злодій і негідник, варто йому покаятися і увірувати, буде спасенний? Та чому ж? Це просто образливо!

Тому що всі люди – грішні і потребують спасіння: як ті, хто веде явно аморальне і ганебне життя, так і ті, хто, за соціальними мірками, цілком благополучні, моральні, навіть релігійні. Усі ми – бідні грішники, що не мають іншої надії, окрім милості Божої. Деяким з нас легше це зрозуміти – і це якраз ті, чиє життя явно нехороше.

У житіях святих багато історій про людей, дуже поганих: розбійників, злодіїв, повій, – яких торкнулася благодать Божа. З жахом, з відразою, з обуренням вони побачили, що є їх життям, і попрямували до Бога, шукаючи спасіння. Тепер Церква шанує їх як великих святих.

Іноді людина доходить до дна, до краю – і звідти навертається до спасіння. Я знав людей, які були алкоголіками і наркоманами (деякі поєднували те і інше), – одного разу для них ставало цілком ясно, що ще пару днів, можливо, годин, і вони помруть десь під огорожею. Вони стали волати до Бога про милість – і набули її.

Біда фарисея в тому, що з ним все гаразд – принаймні, в його очах. Так, ось цей митар – зразок морального падіння, а фарисей – хороша людина, яка знає про це. Він не шукає милості Божої – він шукає визнання своїх заслуг. Але реальність полягає в тому, що, хоча він, цілком можливо, шанований і благополучний член суспільства, перед Богом він – жалюгідний грішник. Пророк Ісая, моральна, глибоко релігійна людина, переживши видіння Бога в Храмі, вигукнув: «Горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа» (Іс. 6:5).

Як Господь каже в Одкровенні: «Бо ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Одкр. 3:17).

Коли ми, як той фарисей, намагаємося перелічити свої заслуги і вказувати на те, що ми кращі за інших, ми зачиняємося від благодаті Божої. Коли ми приходимо до Господа які є – убогі, сліпі і голі, винні і деградовані – і відкриваємо перед Ним наші гріхи, ми набуваємо милості і прощення. Ми виявляємо, що ми прийняті, улюблені, прощені – і бачимо, що від безглуздих претензій на самоправедність давно варто було відмовитися.

Автор: Сергій Худієв