Спокутування краси

В день Торжества Православ’я ми святкуємо перемогу Церкви над усією єрессю в її історії, завершення епохи великих христологічних суперечок. Але подія, яка послужила причиною встановлення цього Торжества, – це перемога над іконоборством.

Церква відстояла шанування святих ікон. Віровчительне, богословське значення цієї перемоги дуже велике, але про нього вже сказано багато. Мені б хотілося розглянути те, що пройшло дещо іншою стороною – з боку взаємовідношення віри і культури.

Іконоборство, окрім іншого, означало розставання між вірою і мистецтвом. Це добре видно на прикладі більш пізнішої, ближчої до нас за часом хвилі іконоборства – протестантської Реформації XVІ століття. Якось я дивився документальний серіал ВВС про історію англійського мистецтва. Небагато зразків середньовічного церковного мистецтва Англії, що збереглися, справляють вражаюче враження небесної краси – але, на жаль, їх досить мало. Судячи з цих зразків, Англія могла б у світі мистецтва стояти врівень з Італією або навіть перевершити її – але ця велика і квітуча культура була знищена майже повністю. Можна по-різному оцінювати духовні плоди Реформації, але в культурному відношенні це була катастрофа. Ревні пуритани, повні рішучості викоренити усе, що вони знаходили невідповідним їх прочитанню слова Божого, палили ікони, відшкрябували фрески, розбивали мозаїки і залишали старовинні храми порожніми – а коли вони будували нові, це були максимально прості будівлі, де ні архітектура, ні тим більше зображення не могли відвернути присутніх від єдиного, що в очах пуритан заслуговувало на увагу, – Біблії.

Тільки віки після цього, у XІX столітті, коли люта ворожнеча до Риму почала остигати, в епоху неоготичного відродження англійці почали знову зводити храми, хоч би в малій мірі гідні колишньої слави Англії, – храми, які вони вже не боялися прикрашати зображеннями Господа Ісуса, ангелів і святих.

Та ж Реформація в Голландії не вбила образотворче мистецтво, але майже повністю вибила його з релігійної сфери; художник міг бути благочестивим, але він вже не служив своїм мистецтвом Богу – а тільки заробляв на життя. Люди вже не прикрашали Церкви, а малювали портрети, натюрморти, побутові сценки – як зі схваленням писали в радянських книгах з мистецтва: «вони навернулися до реального життя».

І от одне з питань, на яке Церква і іконоборці відповідали по-різному, – це питання про те, чи може мистецтво, чи може краса, створена людьми, служити Богові. Чи є дар художника чимось, що Бог дає йому для служіння Церкві, або це – просто ремісництво, у кращому разі профане, в гіршому – гріховне?

Уся ця краса, знищена пуританами, – чи була вона прославлянням Бога (як бачили її середньовічні художники) або язичницькою скверною (як бачили її пуритани)?

Чи означає Втілення, що і ця сторона нашої природи – здатність творити і сприймати красу, спокута Христом і може знайти своє місце в Його Царстві? Чи може художник, увійшовши до храму, скласти свої дарування біля ніг Христових – або він повинен залишити їх за дверима?

Чи є краса – краса Божого світу і краса, створена благочестивими людьми, – свідоцтвом про Бога, або це щось непотрібне і порожнє? Священне Писання має на увазі перше. Ми читаємо, як автор Псалма прославляє Бога за Його творіння: «Діла Його – краса і слава; правда Його перебуває вічно» (Пс. 110:3). Ми дізнаємося, як Бог наділяє будівельників особливими даруваннями для прикраси Його скинії: «І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: дивись, Я призначаю саме Веселеїла, сина Урієвого, сина Орового, з коліна Іудиного; і Я сповнив його Духом Божим, мудрістю, розумінням, знанням і всіляким мистецтвом, виробляти з золота, срібла і міді, різати камені для вставлення і різати дерево для всякої справи; і ось, Я даю йому помічником Аголиава, сина Ахисамахового, з коліна Данового, і в серце всякого мудрого вкладу мудрість, щоб вони зробили все, що Я повелів тобі: скинію зібрання і ковчег одкровення і кришку на нього, й усе приладдя скинії» (Вих. 31:1-7).

Бог любить красу; Він її Творець; Він наділяє нас здатністю сприймати красу, а деяких з нас і здатністю створювати її. Іноді в нас запитують: навіщо ми так прикрашаємо наші церкви? Адже Бог почує нас, якщо ми молитимемося Йому навіть у сараї. Відповідь очевидна: тому що Бог створив нас істотами, здатними цінувати і любити красу, і якщо нам намагатися жити серед краси, а не серед потворності, то що ж нам не прикрасити місце, де ми поклоняємося Богові?

І якщо краса спокута Христом, то передусім для того, щоб свідчити про красу Його Царства і наставляти людей у вірі і благочесті.

Автор: Сергій Худієв