«Так чому ж ти вчепився в гріхи?»

І як завжди питання: що робити на практиці?

Досвід сповіді виявляє одну приголомшливу річ. От людина кається в гріхах. Запитуєш:

– Адже ти відчуваєш, як гріхи отруюють тобі життя, приносять біль і руйнують життя?

– Так.

– Ти відчуваєш, як молитва і праведність приносять тобі легкість, радість і як у дусі любові навколо тебе розквітає світ?

– Так.

– Так чому ж ти вчепився в гріхи? Вони в тебе вчепилися, це зрозуміло. Біс живе соками людини. А тобі біси навіщо?

Що відповідають? Мовчать і відвертаються. Усе розуміють, а зробити нічого не хочуть, та й не можуть. Біси, як кліщі, випивають життя людини. Душа її чахне і тихо помирає, але страх Хреста сильніший. Прийнявши хрест, людина позбудеться того, головного, що поніс із собою Адам з Раю – слова сатани:

– Будете як боги.

Хочеться залишитися богом. Хрест уб’є цю мрію. Нехай ця мрія доведе до скотоподібного стану. Нехай справжнім богом людина стане тільки разом з Богом. Ні, ревнива душа ні за що не вклониться Богові. Нестерпне таке поклоніння не лише гордій і злій людині, але темному духу, у лапах якого знаходиться самолюбна душа. Така людина в подвійних ланцюгах. Предмет їх поклоніння – Я і тільки Я – предмет порожньої гордості, і страшна помилка в тому, що свобода в безбожжі і безвладді над собою. Послухаємо Христа:

«І, покликавши народ з учениками Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мк. 8:34-37)

Вільних людей немає. Абсолютна свобода – це смерть. Те, що здається свободою, найчастіше видимість свободи. Кожна людина чомусь, але поклоняється: хтось грошам, хтось риболовлі, хтось аеробіці, хтось розпусті, хтось вину, собі, а хтось Богові. Ясно, що людина кланяється не рублю і не пляшці, не своїй фотографії, а духу самолюбності, сріблолюбства або демонові пияцтва. Таким чином, поклоніння – факт визнання над собою влади певного духу, якого треба знати.

Якщо все правильно, звідки смуток?

Христос сказав:

Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо… Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом.

От він і настав. Запитаємо себе чесно, чим мотивовані мої вчинки, мої молитви, мої поклони? Любов’ю до себе, до людей, до Бога? Тільки чесно. Дай відповідь сам собі в тиші душі. А коли відповіси, подивися, що приносить тобі поклоніння тому духу, якому кланяєшся: біль чи радість, любов чи зло, натхнення чи смуток.

І якщо ти все робиш правильно, то звідки в тобі постійна втома, смуток, роздратування, образливість, самотність, нерозуміння, нестриманість, гнівливість, бажання володарювати і принижувати людей засудженням?

Вклонитися Христу через хрест – це означає, що в усіх своїх вчинках, молитві, роботі, в сім’ї, потрібно з охотою віддати душу духу любові Христової. Прибрати з п’єдесталу своє Я. Зовсім. І перейняти на себе ярмо Христове, яке легке.

Ярмо Христове важке для гріха і зла, для усього, що нас пригноблює. Воно легке для усього, що нас радує і надихає. Нести свій хрест важко тому, хто не розстався і втаїв у собі гріх. Хрест легкий для тих, хто всі свої сподівання поклав у Христі. Ярмо Христове легко не тому, що воно нічого не означає. Без Бога підняти хрест неможливо в принципі. Воно легке тільки в тому випадку, якщо Сам Христос притримує хрест на наших плечах. Легкість полягає в допомозі Божій у позбавленні від непотрібного вантажу гріхів, влади бісів. Апостол Андрій сказав Ігемону, який погрожував його розіпнути, якщо він проповідуватиме:

«Якби я боявся хреста, я б його не проповідував».

Не ми помираємо на хресті. Ми не помремо, навіть якщо захочемо. Помирає на хресті гріх і брехня сатани, зрощена з нами кровоносними судинами і нервами душі. На хресті помирає тільки та брехня, яку ми вважаємо життєвою мудрістю, і та брехня, яка нам являє самих себе кимсь іншим, а не чадом Божим. На хресті від нас відклеюється сатана, і ми стаємо по-справжньому вільними.

Поклони і кніксени – це в останню чергу істинне поклоніння Хресту і Христу, яке полягає поєднанні і підпорядкуванні душі Духові Святому.

«Дух Святий зріднив нас з Господом, і знай, якщо ти відчуваєш у собі мир Божий і любов до всіх, то душа твоя схожа на Господа.

Навчила нас цьому Благодать Божа, і душа знає, коли вона збагачена благодаттю; і так само відчуває душа, коли втрачає благодать, відчуває і пришестя ворога.

Я раніше цього не знав, але коли втратив благодать, то мені з досвіду стало ясно це.

Тому, браття, усіма силами зберігайте мир Божий, який даний нам дарма, і коли хто докучатиме, то хоч би і з примушування, але його любитимемо, і Господь, бачачи труд наш, допоможе нам Своєю благодаттю».

Так кажуть святі, і досвід багатьох років свідчить, що потрібен труд.

«Благодать Святого Духа робить всяку людину схожою на Господа Ісуса Христа ще на землі.

Хто в Дусі Святому, той схожий на Господа ще тут на землі, але хто не кається і не вірує, ті схожі на ворога.

Господь удостоїв, що ми схожі на Нього, адже Господь такий лагідний і упокорений, і якби ти побачив Його, то від великої радості хотів би сказати: «Господи, я таю від Твоєї благодаті», але в цю хвилину ти не можеш сказати жодного слова про Бога, бо душа твоя змінилася від щедрого Духа Святого».

Так Преподобний Серафим Саровський, коли побачив Господа, не міг говорити.

Смерть помирає в нас, а ми стаємо їй непідвладні

Минула неділя була нагадуванням необхідності життя в Дусі. І якщо, хто не зрозумів, що таке це життя, то безглуздо говорити, що таке його драматургія – поклоніння в Дусі. Це якщо дитина не засвоїть у початкових класах арифметику, то їй марно викладати алгебру. Вийде одне нерозуміння і мука. Так народжується нелюбов до математики і точних наук. Так і в духовному житті. Ми підійшли до алгебри духовного життя. Про суть поклоніння говорить Христос. Практика пояснюється святими.

Втім, неможливе людям можливе Богові. Якщо людина душею прямує до Бога і попросить Його спасти свою душу щиро і чесно, бажаючи змінитися і прийти в обійми Отця Небесного, то Бог не подивиться на рівень начитаності, а прийме прямо і відразу до Себе в дім.

Ми поклоняємося Христу. Бог-Син поклоняється Богу-Отцю. І усі ми разом зв’язуємося духом любові, який учить нас віддавати перше місце в нашому житті Богові.

Унікальністю всіх тривалих і характерних служб Великого посту є сценарій, що переплітає драматизм із зірницями пасхальної радості. Молитвослов’я Хрестопоклонної неділі не виключення. І в цій драматургії найкраще відбивається суть поклоніння хресту: ми помираємо в гріху, а народжуємося в Дусі. Смерть помирає в нас, а ми стаємо їй непідвладні. Ми йдемо від смерті тому, що в нас зникає те, у що вона може встромити кігті і жало. Помираємо як істота обдурена і підвладна бісам. Воскресаємо в ангельський чин.

Нам було обіцяне безсмертя від райського дерева. І от воно явилося. Не як розложисте інжирне дерево, а у вигляді духовної події – хреста, на якому людина залишає гріх і смерть, а натомість отримує Дух і життя.

От воно явилося, дерево життя, і іншого не буде. Чи захочемо ми скуштувати плід життя або так і залишимося в тому місці, куди Бог вигнав Адама? Нам вирішувати.

Але навіщо ж кривдити Отця Небесного відмовою? Підемо. Допоможи нам, Господи, дійти!

Автор: священик Костянтин Камишанов