«Маріїне стояння» – шлях від розпусти до святості

У біографії Марії Єгипетської є дві дивні риси, які завжди мене спантеличували. По-перше, як дівчинка дванадцяти років, віддавшись розпусті, занурившись у цей мерзотний вир, жодного разу не відчувала докорів сумління? Адже житіє підкреслює саме цю натуральну безпечність у розпусті, якою відрізнялася майбутня пустинниця. У Достоєвського є Соня Мармеладова, у Мопассана мадам Пампушка і багато інших персонажів, часто писаних з натури, які, незважаючи на «своєрідний» спосіб життя, все-таки розуміли, що тонуть у бруді і вдаються до мерзоти. Марія Єгипетська жила в Александрії наприкінці п’ятого століття. У місті була безліч християнських церков, святинь, поруч у пустелі мешкали видатні подвижники, а Марія жила, немов у поганській старовині, немов «дитя полів», ніби і не було сповіщене Євангеліє всьому світу.

По-друге, чому раптом у людини розплющилися очі, як у багаторічної розпусниці прокинувся сором, звідки йому було взятися? Це диво. Це заклик на служіння, і сімнадцять років віддала преподобна пустелі, щоб спокутати сімнадцять років гріха.

Ці два питання – не просто літературний або богословський інтерес. З кожним роком я все частіше зустрічаю людей, які абсолютно щиро не розуміють, що таке гріх, людей, ніби морально неосудних. І я не знаю, як пояснити, що таке гріх, навіть не упевнений, що це взагалі можна якось пояснити. Адже і Марії ніхто не читав лекції з моральності чи дотримання заповідей Божих. Господь не пустив її до церкви, і чомусь саме цей опір святині несподівано розплющив їй очі.

Чи була Марія «пропащою жінкою»? Щоб упасти, слід на чомусь стояти, а ця дівчина дорослішала разом з гріхом. Чи було їй звідки падати?

«Падіння» у чернечому словнику – це технічний термін. Він означає особливо тяжкий гріховний вчинок. Найчастіше в аскетичних текстах цим словом описують порушення обітниці цнотливості. Людина стояла і раптом впала. Люди ходять на двох ногах. Тварини пересуваються на чотирьох. Гади повзають на утробі. Проте значення слова «падіння» ще драматичніше: грецьке «птосіс», яке ми і перекладаємо словом «падіння», вказує ще і на вбитих у битві. «Птосімос» – полеглий, убитий, труп. «Падіння», «полеглий» – з військового лексикону.

Християнин б’ється «проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12). Перед початком чернечого постригу настоятель, як би перевіряючи рішучість ченця, кидає до ніг кандидата ножиці. Майбутній чернець піднімає їх і рішуче вкладає в руки настоятеля. Це повторюється тричі.

Прийняти постриг – кинути виклик дияволові, відкрито вступити в протиборство.

Але чернечий постриг розроблений за зразком таїнства Хрещення. Кожен християнин – воїн Христовий, відповідно, він у зоні ризику, він – під вогнем супротивника, він може опинитися в числі полеглих.

Падіння – ще не смерть, але смертельне поранення. У падінні можна жити. Але гріх – це «чорна діра», яка витягує з людини сили жити. Гріх здатний перетворити живу і життєрадісну людину на мерця серед живих.

Немає в гріху радості. Немає там життя. Одна ілюзія і обман. І якщо раптом станеться диво, і розплющаться в людини очі, перше, що вона побачить – мрець. Я – труп серед трупів. Живу за звичкою, рухаюся за інерцією, а життя давно немає, воно непомітно витекло кудись, випарувалося. Я не просто мрець, я той, хто наніс собі смертельні рани. Коли мене вбивали, я допомагав мучителям, я був на їх боці, я той, хто їх покликав.

Голосіння мерця, полеглого на поле битви, пораненого, який ще здатний звати на допомогу, – от зміст канону Андрія Критського. На п’ятому тижні посту цей гімн покаяння повторюється знову, тепер уже в повному об’ємі. Ця найкрасивіша служба починається ще з ранку, бо в середу на літургії Передосвячених дарів співаються знамениті двадцять чотири покаянні стихири Андрія Критського. Це крик про допомогу. Це заклик вмираючого. Це крик полеглих.

Я – при кончині. Я – біля самої грані. Мене затягує прірва.

Читання канону називають «Маріїним стоянням», бо, подібно до Марії, ми проходимо кілька східців покаяння: йдемо від «безпечності розпусти», яка завжди відмічена сліпотою, невідчуттям своїх гріхів, до «бачення гріха свого» і заціпенінню перед образом Пречистої Діви – іконою чистоти і святості.

«Бачення гріха» і жадання чистоти не вичерпують трудів покаяння. Є і третій ступінь: готовність до спокутування. Розсудливий розбійник, який кинувся захищати Христа і отримав від Нього прощення і обіцянку раю, помирав під пекучим сонцем, страждаючи від нелюдських мук. Він приймав їх як спокутування. Адже про це його слова: «Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали» (Лк. 23:41).

Справжнє покаяння і усвідомлення свого падіння будить не відчай, а готовність до трудів, до нової битви, до спокутування.

Святий Ліствичник записав дуже важливі слова: «Ознака старанного покаяння полягає в тому, що людина вважає себе гідною всієї видимої і невидимої скорботи, що стається з нею, і ще більшої» (5:38).

За сімнадцять років розпусти свята Марія несла труди сімнадцяти років життя в пустелі. «Достойне за діла мої одержую». Цей труд потрібен не Богові. Господь прощає нас відразу, скільки б ми не падали. Цей труд спокутування потрібен нам. Не всі ми готові до подвигу, не в кожного вистачить на це сил і рішучості. Ліствичник каже про готовність до упокореного і вдячного прийняття скорботи і хвороб заради спокутування своїх падінь. Так Господь довіряє нам труд самоочищення. У цьому і є сенс скорботи.

Але і готовністю до спокутування не вичерпується покаяння. Найголовніше, чому учить покаянний канон, це милосердя, милість до пропащих, а значить, і до себе.

Людину, яка кається по-справжньому, яка дійсно стала на шлях покаяння, відрізняє доброта, милосердя і поблажливість. Той, хто кається – хто пережив падіння і повстання, знає дихання смерті, коли життя залишається зовсім на денці. Така людина може співчувати іншим пропащим, і хто знає, чи не тому Господь іноді допускає наші падіння, щоб ми стали добрішими і поблажливішими?

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)