Чи соромно бути рабом Божим

Яків та Іоанн – два брати Зеведеєви. У минулому – рибалки. І батько в них був рибалкою, і, схоже, нічого не мав проти того, щоб брати залишили сімейну справу і пішли услід за Христом. З Євангелія нам відома і мама братів Зеведеїв, яка теж спілкувалася із Спасителем і схвалювала вибір синів. Євангеліст Матфей стверджує, що саме вона підійшла до Христа із самим незвичайним проханням, з яким можна було звернутися до Учителя. За словами Марка, це прохання вимовили брати самі, без мами: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк 10:37).

І в Марка, і в Матфея Христос відповідає однаково: «Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хрещенням, яким Я хрещусь, хреститися? Вони відповіли Йому: можемо. Ісус же сказав їм: чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся; але щоб сісти праворуч і ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому уготовано» (Мк 10:38-40).

Розмова проходила за тиждень до входу в Єрусалим, за сім днів до Страсного тижня, тому цей євангельський уривок і читається на п’ятому тижні Великого посту. Але бесіда почалася не з прохання братів, а з чергового пророцтва Христа про те, що чекає Його в Єрусалимі, про тортури, про суд, про тяжку смерть.

Грецьке слово, яке ми перекладаємо як «хрещення», має значення занурення в щось, найчастіше в рідину. Хрещення, яким повинен хреститися Христос це занурення в саме серце мороку, відчаю і смерті. Не випадково події Страсного тижня відбуваються вночі, в якомусь задушливому, безпросвітному мороці, у «рідкій» безповітряній пітьмі. У саму глибину цієї пітьми має намір зануритися Христос. Він дійсно «хреститься в смерть», занурюється на дно мороку. Який раз Він намагається сказати учням, що ж їх усіх чекає насправді, але учні не чують. Вони чекають «слави» і бажають у цьому тріумфові брати активну участь, заздалегідь розподіляючи ролі. І брати Зеведеєви сподівалися отримати «місця в першому ряду». Бо бачили в Христі багатообіцяючого правителя, мудрого політика, благодійника людства, таланти і здібності якого вони спостерігали кілька років. От у Нього точно вийде бути справжнім ізраїльським царем!

А Христос наполегливо говорить їм про ганьбу і смерть. Бо Його служіння – служіння спокутування, подолання влади пітьми, пожвавлення світу через причастя до його смертності. І Він попереджає Своїх учнів, що кожному з них належить також зануритися в серце мороку, пройти тим же шляхом, яким пройшов Він, до кінця виконати своє особливе служіння.

Христос каже учням таємничі речі. А вони продовжують суперечку про місця на святі. Десять апостолів обурено: звідки в братів така заповзятливість і розторопність? А чому саме вони праворуч і ліворуч?

Цікаво, що Христос не пускається в розбір логічних або етичних помилок, які допущені учнями. Він не намагається їх примирити. Спаситель промовляє ті слова, які учні згадають потім, коли Христом буде пройдений шлях мороку, коли таємниче хрещення-занурення завершиться перемогою над пітьмою.

Господь каже їм про таїнство служіння: «Ви знаєте, що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними. Але між вами нехай не буде так: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. І хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом. Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:42-45).

Два самі непопулярні слова, принизливих і образливих, використав Христос у позитивному сенсі: «слуга» і «раб». В оригінальному тексті «слуга» – «діаконос», «раб» – «дулос». Сам Христос не соромиться Себе називати слугою і рабом, а справу Свою – служінням, «діаконією».

Ці два слова майже зникли з нашого словника. Хоча серед моїх знайомих ще були старші люди, які, наприклад, з гідністю казали, що «служать у театрі». На місці слова «службовець» міцно влаштувалося безлике «чиновник». Можливо, виною тому боротьба за звільнення від гніту панів або осуд лакейства?

А насправді служити – це благородно. Служити – це для справжніх чоловіків. Служіння – це гідно.

Але ж Христос не соромиться Себе називати рабом, і мало того, Своїм учням і послідовникам, тобто нам з вами, пропонує рабство як нормальний і природний стан християнина. Як це можна прийняти?

Чи можемо ми собі уявити, що Христос закликає нас до раболіпства і лакейського догоджання? Звісно, ні. Значить, мається на увазі щось інше. Може, безмовність, безмовна покірність, лагідна готовність підкорятися хазяїну, керівнику, сильному? Христос хоче зробити нас рабами? Йому потрібні покірні і безмовні раби? Адже християни не соромлячись, називають себе «рабами Божими»? Богу потрібні раби? З вільними Йому не цікаво?

Але в інших євангельських текстах ми виявляємо зовсім інші слова. У Євангелії від Іоанна Христос прямо називає учнів Своїми друзями, а це дуже високе звання в античній культурі. Значить, не раболіпства і безмовної покірності шукає Христос.

Українське слово «раб» слов’янського кореня. Білоруси безпомилково чують цю спорідненість, бо звикли «рабить», тобто робити, працювати. У давнину дітей називали «робята», бо дитина із самого раннього віку привчалася «рабить», працювати, робити і, звичайно ж, прислуговувати старшим. Це і є найприродніший стан дитини. Тому практично в усіх мовах слово, тотожне нашому «отрок» завжди мало два значення – хлопчика і слугу. Служіння не принижує гідності дитини, навпаки, наділяє її цією гідністю. «Раб» в євангельському і церковному сенсі ця не словесна і безвільна тварина, а той, хто готовий до справи, той, хто не боїться роботи.

Якщо ти раб Божий, значить, ти готовий на Божу роботу, Божу службу. Служити іншим, бути рабом – те, чому наставляє Христос учнів, – це першим кидатися на роботу, не ховаючись за спинами інших. Хочеш бути першим, каже Христос, будь першим у справі.

Можливо, тому історія служіння апостолів називається «Книга Діянь». Не «книга Слів», а «Книга Діянь» – Actus apostolorum, «Праксіс тон апостолікон». Акти, практика, діяння – от, що робить християнина рабом Божим, і ми помилимося, якщо подумаємо, що йдеться виключно про релігійну сферу активності.

Євангеліє – книга справ. Це все про те, що Христос зробив. Там усе – у подіях і вчинках, і навіть настанови звучать як певний фон справи, словесний супровід творчого зусилля, виконаної праці. Навіть Євангеліє від Іоанна, яке все складається з розмов, постійно навіть з якоюсь стомливою наполегливістю повторює слово «справа», «справи» – «та ерга».

Прийнято вважати, що християни це «зайві люди», вони – маргінали, тобто обкопалися десь на полях сторінок історії, свідомо викинули себе з історичного процесу, забилися у свої екологічні ніші. Це помилка. Хоча емпіричні спостереження підтверджують цю тезу. Ми, дійсно, тікаємо від якої б то не було громадської активності, «ховаємося від неї в релігію».

У мене перед очима безліч прикладів того, як молоді і талановиті люди, приєднавшись до Церкви, раптом втрачають волю до дії, втрачаючи з цією волею іноді навіть таланти і робочі навички.

Микола Іванович Пирогов

Чи був рабом Божим, тобто справжнім служителем, скажімо, Микола Іванович Пирогов? Геніальний хірург і педагог, який не лише винайшов безліч способів, що полегшують життя хворим і пораненим, але і витратив величезні сили, щоб впровадити свої корисні винаходи в життя. І сили свої він витрачав не лише на медицину. Він був там, де бачив проблему, будь то плутанина з постачаннями продовольства чи тілесні покарання гімназистів. Це був справжній служитель. І глибоко віруючий християнин. Йому б і на думку не спало вважати себе «зайвою людиною».

А чи був «зайвим» Антон Павлович Чехов? Яке йому було діло до епідемії холери, до стану ув’язнених на Сахаліні? Він був справжнім служителем, а бути служителем означає мати серце чуйне, готове до праці, до служіння.

Можна поставити під сумнів релігійність Чехова та інших служителів, якими багата історія. Господь знає Своїх рабів, Своїх служителів.

Для того, щоб бути служителем не обов’язково ховатися за іконами. Дуже багато справ чекає наша земля, усе сподівається, що прийде час служителів, справжніх рабів Божих, які не бояться труда. І труд цей, служіння не лише в Церкві. Служити Богу можна і треба – у лабораторії, біля верстату, біля дошки, на політичній трибуні, у спорті, у мистецтві. Звичайна праця перетворюється на благородну священнодію, у діаконію, у служіння, коли робиться на совість, із забуттям своїх дрібних інтересів і презирством слави «праворуч чи ліворуч».

«Жниво велике, а женців мало; тож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє» (Лк 10:2). І не соромно бути рабом Божим для справжнього служителя. Та і ніколи думати про сором. Працювати потрібно. Час – для служителів.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)