На відпущення гріхів

Цей тиждень у літургійному календарі Православної Церкви називається Страсним. Ми згадуємо страждання, які Господь Ісус зазнав «заради нас людей і заради нашого спасіння».

Ми згадуємо останню Вечерю Господа з учнями, коли Він встановлює Таїнство Євхаристії і вимовляє слова, які відтоді вимовляються в кожному храмі, за кожною Літургією: «Це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26:28). Що означають ці слова про відпущення гріхів?

Якось у новинах я прочитав історію людини, яка не впоралася з управлінням і стала винуватцем автокатастрофи. Загинуло кілька чоловік. Водій наклав на себе руки. Повідомляють і про іншу схожу історію: співробітник поліції збив на дорозі дитину. Він відвіз понівечену дівчинку в лікарню, після чого застрілився.

Найсумніше, що це, очевидно, не такі вже погані люди – вони здатні усвідомлювати свою провину і розуміти, що провина вимагає суду. Суду, який вони самі вирішили провести над собою. Але це трагічно неправильний вибір. Неможливо позбутися нестерпного тягаря провини, скоївши самогубство.

Буває, що до самогубства не доходить, але людина губить себе, руйнує своє життя, губить всяку радість і розраду саме з підсвідомого бажання покарати себе. Люди п’ють, вживають наркотики, скоюють гріхи за гріхами і злочини за злочинами, іноді навіть прямо наносять собі рани, щоб позбутися провини. Щоб якось спокутати її, «відстраждати» і вийти на волю зі своєї внутрішньої в’язниці. У результаті їх провина тільки зростає.

Популярні психологи намагаються допомогти, кажучи щось на кшталт: «вам немає в чому докоряти собі», «ви не винні» і тому подібне. Зазвичай це мало допомагає: у серці своєму людина знає, що вона винна, і ця провина лежить на ній тяжким тягарем.

Якось одна із західних газет надрукувала фотографію: учасник (чи учасниця?) якоїсь антицерковної демонстрації в майці «Немає Бога – немає відчуття провини!»

Звичайно, гасло суперечить саме собі: людина, яку не гнітить відчуття провини, не стане влаштовувати демонстрацій, щоб кричати про це, а просто займеться своїми справами. Люди постійно говорять саме про те, що в них болить.

І це якнайглибший біль людського серця: ми згрішили. Ми винні. Що ж нам робити? Намагатися забути про це? На якийсь час це вдається, але червона лампочка десь у куточку свідомості все одно блимає: «ми згрішили».

І головне, у нас проблема не з відчуттям провини. У нас проблема з реальністю провини, на яку вказує це почуття. Це як з фізичним болем: біль – це симптом, він вказує на те, що вам необхідне лікування. Найнебезпечніші хвороби, що загрожують смертю, – це саме ті, які розвиваються непомітно, без больового синдрому.

І от Христос приходить, щоб зняти з нас цей тягар. Як сказано в Євангелії: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29).

Христос звертає до Себе слова пророка Ісаї, сказані за століття до Його приходу. І от що пророк каже про Нього: «Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас» (Іс. 53:5-6).

Там, на Голгофі, Христос спокутав наші гріхи. Наше спасіння звершене Ним – ми повинні прийняти його через покаяння і віру. Як каже святий апостол Іоанн: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1Ін. 1:9). Тоді наше старе життя буде поховане, і ми увійдемо до нового – прийнятими і прощеними.

Тоді наші гріхи будуть абсолютно згладжені – як про це каже пророк: «Згладжу беззаконня твої, як туман, і гріхи твої, як хмару; звернися до Мене, бо Я відкупив тебе» (Іс. 44:22). Ми увійдемо до нового життя прощеними та очищеними, і минуле – яким би воно не було – більше не матиме над нами влади.

І, набувши цього прощення, ми прийдемо в храм, щоб з глибокою вдячністю, вірою, благоговінням і страхом Божим вклонитися нашому Визволителю.

Автор: Сергій Худієв

Усе по темі: Великій понеділок