Ми починаємо робити щось, не розуміючи, чого хоче Бог

Іноді ми не знаємо, як краще вчинити в тій або іншій ситуації. Не знаємо, як буде правильно, а як – ні. Наведу простий приклад.

Уранці твоя дитина каже тобі: «Не хочу в школу!» Тобі здається, що це дуже погано – не йти до школи. Але чи можна заздалегідь, з упевненістю стверджувати, що – погано, а що – добре?

Нещодавно (можливо, ти чув про цей випадок) чоловік віз сина автомобілем до школи. У цей час в один з банків у Каліфеї (район Афін. – Прим. пер.) увірвалися грабіжники. Вони забрали велику суму грошей, а вибігши на вулицю, почали стріляти в повітря з автомата, щоб ніхто не посмів до них наблизитися. Люди намагалися затримати злочинців, викликали поліцію, почалася операція по затриманню, і тут грабіжникам спало на думку зупинити автомобіль, що їхав повз, щоб врятуватися втечею.

Це був той самий автомобіль, на якому чоловік віз свого сина до школи. Щоб врятувати життя хлопчика, батько учинив бандитам опір, і вони вистрілили в нього і в сина. На щастя, обоє залишилися живі, але хлопчика ранили в живіт, і хоча він був тут же доставлений у лікарню і лікарі зробили усе, щоб його життю ніщо не погрожувало, у дитини довгий час були сильні болі і не проходив шок.

І от питання. Якби цей хлопчик, прокинувшись уранці, заплакав і сказав батькам: «Не хочу йти до школи! Мені там не подобається! Мені взагалі сьогодні погано – хочу спати, голова болить, і домашні завдання я не всі виконав…» – що б він почув у відповідь? Швидше за все – «Ні за що! Школу не можна пропускати. Ти маєш піти, навіть якщо тобі не хочеться! І підеш!» І при цьому батьки були б твердо упевнені в тому, що, «піддавшись», зроблять гірше своїй дитині. Та я сам би так вчинив на їхньому місці. І ти теж – чи не так? Якби твоя дитина в такій ситуації почала раптом упиратися, що б ти їй сказав? «Школа – це треба. Не можна пропускати уроки». І відправив би її до школи, хоче вона цього чи ні.

Зрозуміло, якби нещасний батько знав, що дорогою до школи з ним і його дитиною станеться така трагедія, що в сина (та і в нього теж) стрілятимуть грабіжники, – то, звичайно, сказав би: «Та ні за що у світі ми сьогодні до школи не поїдемо!» Але звідки йому було знати про це заздалегідь? Адже школа – потрібна, корисна справа!

Ми не розуміємо, чого хоче Бог

Ми починаємо робити щось, не розуміючи, до чого це може призвести.

Не знаю, чи думав ти про це колись. Наприклад, йдеш у магазин, або просто кудись, або зустрічаєш раптом когось і чомусь поводишся саме так, а не інакше – і зовсім невідомо, до кращого все це чи навпаки. Тобі не може бути заздалегідь відомо, вірно ти чиниш або ні; адже ти не знаєш, що принесе із собою завтрашній день.

І це стосується будь-яких справ – навіть таких, які на перший погляд здаються дуже правильними, благими і богоугодними. Згоден? Наприклад, школа – що може бути краще? А от у випадку з тим хлопчиком – якби того дня батько не повіз його до школи, не було б і трагедії.

Що ж, врешті-решт, для нас краще, а що – гірше? Це питання, на яке, мені здається, ми частково отримаємо відповідь лише на заході життя, а остаточно зрозуміємо вже у вічності.

Тут, на землі, те, що прийнято вважати хорошим, може стати джерелом безлічі страждань. І навпаки: те, що, як нам здається, спричиняє безліч страждань, може виявитися на благо.

Виходить, ми тут не знаємо, там нехтуємо, а потім сидимо і дивуємося. От ти, наприклад, раз у раз присилаєш мені повідомлення, листи електронною поштою, постійно запитуєш: «Я хочу зробити от те, думаю вчинити так і так. Скажіть, це правильно?»

Так от, оскільки ми не в змозі передбачити, що буде, залишається лише одне. Про це я скажу трохи пізніше.

Бачу подив на твоєму обличчі. Тобі хочеться дізнатися про це прямо зараз. Так, я дійсно не знаю, що правильно, а що неправильно. Не знаю. Знаю лише одне, і неодмінно скажу про це, але – пізніше.

Думаю, усе було б зовсім інакше, якби в нас був живий і ясний зв’язок з Богом. По-справжньому ясний – прозорий. Як буває, коли інша людина просто і ясно каже тобі, що насправді думає. Якби таке ж живе зіткнення було в нас і з нашим Творцем, нашим Богом! Щоб можна було запитати Його: «Господи, як мені тут вчинити?», і тут же отримати відповідь: «Роби те і те. Так буде правильно». – «Господи, а от так – правильно?» – «Ні, так не роби. Це не призведе ні до чого доброго. Зміни свої плани». Будь наші стосунки з Богом такими живими і ясними, усе було б прекрасно.

Але цього немає. Немає ясності, простоти. Ми не розуміємо, чого хоче Бог. Не знаємо, чого Він хоче особисто від мене, особисто від тебе. Адже те, що Господь хоче від мене, Він може не хотіти від тебе, і навпаки.

Бог не хоче від усіх одного й того самого. У кожного з нас – свій шлях, на якому ми робимо безліч помилок, чому потім так страждаємо.

Минають роки, ми здійснюємо невірні рухи, а потім переживаємо. Починаємо щось робити, думаючи, що це призведе до чогось доброго, а виявляється навпаки. Звичайно, якщо дивитися углиб, то усе в результаті до кращого, але ж ми страждаємо, плачемо! Нам здається, що усе погано, ми постійно турбуємося і розчаровуємося.

Стукаєш, а двері не відчиняються? Спробуй знову

І от яку тактику я тут пропоную. Допустимо, тобі хочеться отримати відповідь на якесь запитання. Постукай у двері, запитай у Бога. Стукаєш, а двері не відчиняються? Спробуй знову. Знову не відчиняються? Ну, якщо почати бити по дверях, можна їх і зламати, і все-таки увійти всередину, проте в такому разі ми уриваємося без дозволу. А мені здається, найзручніші «двері», найкраща Божа відповідь на наше запитання – та, яка «відчиняється» вільно і легко. Звичайно, не без зусиль і наполегливості, але і егоїстичною упертості тут не має бути. Так мені здається.

Намагаючись відчинити двері, звертай увагу на знаки, які посилає тобі Господь, і якщо все тобі свідчить про те, що пора припинити упиратися, подумай: «Значить, це мені від Бога. Отже не докладатиму тут стільки зусиль, а зміню напрям».

Уточню ще один момент. Усе, що я кажу тобі сьогодні (як і в будь-який інший раз), не може бути абсолютно правильним. Я і сам не знаю, правильно це чи ні. Я просто прийняв таке рішення, виходячи з того, що читав і чув – зокрема і від тебе.

А будь я в цьому літаку – мене б вже не було!

Зараз як приклад я наведу одну ситуацію, яка знайома багатьом не з чуток. Людина збирається летіти літаком, приїжджає в аеропорт, і тут щось трапляється – загубився квиток, або посадка вже закінчена, або паспорта не виявляється із собою. Людина починає турбуватися, метушитися, молитися: «Господи, прошу Тебе, зроби щось, щоб я потрапив на літак! Зроби, як мені буде краще, будь ласка!» І от минає час, але ситуацію змінити так і не вдається: літак відлітає без неї. А людина, залишившись в аеропорту, переживає, обурюється і нервує.

Те, про що я говорю, сталося з дуже багатьма людьми. Дуже багато хто не зміг вилетіти, бо спізнилися, забули паспорт і т. д. А через кілька хвилин після зльоту – жахлива новина: літак впав. І людина, яка щойно била себе в груди зі словами: «Ну як же я не потрапила на рейс!» – тепер падає на підлогу, цілує землю і каже крізь сльози: «Яке щастя! Я живий! Живий! А будь я в цьому літаку – мене б вже не було! Я так хотів відлетіти, так просив, так упирався – і от що б зараз було! А я – живий!»

А з іншого боку, якби хтось з тих, хто був у тому літаку і загинув, явився мені і запитав: «Ну добре, ця людина спізнилася на рейс і залишилася живою. А я? Я чому загинув»? Що б я йому відповів? Нічого. Нічого б не відповів. Бо таємниця життя перевершує наш розум. Єдине, що тут можна сказати: «Брате, не запитуй мене про це. Запитуй Того, Хто є Улаштовувач нашого життя. Запитуй Того, Хто визначає, влаштовує і знає все наперед, думаючи про кожного з нас. Він знає, кому скільки жити, кому коли помирати і як помирати. Тільки Він знає, за що і чому. Тому що Він знає все. А я не можу тобі відповісти».

Так, і мені дивно все це. Але знаю одне: людина, залишившись у живих після такого, вже по-іншому починає дивитися на речі. Вона немов прозріває. «От як могло усе закінчитися! – думає вона. – Значить, ніколи не треба робити поспішних висновків. Я спізнилася на рейс, і мені здавалося, що все дуже погано, я переживала, сварила себе. Адже невідомо, що станеться в майбутньому, чому має статися, що мені на благо, а що – навпаки, на зло».

І от тепер я хочу сказати те, що ти чекаєш від мене стільки часу.

Треба довіритися Богові. Деякі, почувши таке, тут же запитують: «Тобто в такому разі не потрібно нічого робити? Сидіти склавши руки і просто чекати?» Зрозуміло, ні. Щось робити треба. Необхідно робити, здійснювати свої плани.

Але все це треба робити з довірою до Бога і Його любові. «Господи, тепер Ти – благослови! Тепер Ти – усе влаштуй. Я не знаю, до чого призведуть мої плани, мої дії. Не знаю. Можливо, виникнуть якісь проблеми, труднощі, помилки. Можливо, нічого не вийде. Але я починаю. Благослови мене»»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)