“Згадайте!”

Сьогоднішній євангельський епізод (Лк. 24:1-12) є одним з трьох епізодів в Євангелії від Луки, що стосуються Воскресіння Христового.

У цьому, першому з них ми ще не бачимо воскреслого Ісуса – лише виявляємо разом з мироносицями і Петром, що гробниця порожня, і чуємо ангелів, які говорять про повстання з мертвих Сина Божого.

У другому (Лк. 24:13-35) Ісус являється двом учням, але так, що вони спочатку не впізнають Його.

Нарешті, у третьому епізоді (Лк. 24:36-53), яким закінчується перша частина дилогії євангеліста Луки, Ісус відкрито являється одинадцяти апостолам і тим, хто в той момент були з ними разом (зокрема, як прийнято вважати, і самому Луці).

* * *

Дуже важливо при читанні Євангелія (а більшість з нас читають його далеко не вперше) зберегти свіжість сприйняття. Досягти цього найпростіше, якщо поглянути на описувані події очима персонажів євангельської історії. Ми знаємо, що Христос воскрес – для нас це один з догматів нашої віри, щось очевидне і ледь не буденне. Але, звичайно, це було зовсім не так для мироносиць.

Вглядимося, вдумаємося в цю картину.

От жінки, які ходили за Ісусом по Палестині, допомагали Йому, жінки, які були Його ученицями (і притому не менш відданими, ніж чоловіки, які іменуються апостолами), – вони приходять до гробниці Учителя. Навіщо? Для того, щоб сказати: “Так-так, ось вже третій день – пора! Зараз вже воскресне – не пропустити б”? Ні, нічого подібного.

Вони приходять, щоб належним чином приготувати до поховання тіло Ісуса, Який був засуджений на смерть як злочинець, – і дійсно помер: деякі з них бачили це на власні очі. Вони приходять до гробниці (і, як сказано в Марка, дорогою думають, хто ж відвалить їм величезний камінь від входу в гробницю), приходять – і бачать: камінь відвалений, тіла немає. Вони в зніяковінні: що сталося?

Якщо в них і була думка про те, що Ісус воскрес, то це саме останнє, щоб вони подумали. Перші ж думки, очевидно, були такі: тіло понесли – але хто це зробив і навіщо?

Герберт Шмальц, Воскресіння. Ранок

І в цей момент, коли вони перебували в розгубленості і замішанні, “два мужі стали перед ними в одежах блискучих” (Лк. 24:4). Ми із спокійною упевненістю ототожнюємо їх з ангелами (можна подумати, що ангели являються нам щодня), але мироносиці навряд чи подумали: “О, це ангели. Зараз вони повідомлять нам щось важливе”. Вони в ту мить, швидше за все, взагалі не стільки думали, скільки відчували – а відчували вони, як каже Лука, страх.

Але замість страху – радість! Радість, яку не так просто усвідомити, в яку нелегко повірити. Мужі (так, це, звичайно, були ангели) звертаються до жінок – і в їх словах не можна не побачити якоїсь іронії. Ні, це не зла іронія, бо було б жорстоко і несправедливо глузувати із слабких істот, які, здолавши природний страх, прийшли вшанувати тіло свого Учителя. Але все таки ангели знають і розуміють, Ким був і є Ісус з Назарету – і для них здається дивним, що комусь може спасти думка шукати Живого Бога серед мерців.

Але, зглянувшись до обмеженості людського єства, вони розтлумачують ученицям Сина Божого, що ж тут сталося: “Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам” (Лк. 24:6). І вони – згадують! Ось це дивно: чи можна забути таке? Чи можна забути, коли твоя близька людина, людина, яку ти любиш і шануєш, якій ти відданий, якою дорожиш і за яку, мабуть, і життя не пожалів би віддати, – чи можна забути, коли вона говорить тобі: я скоро помру. І більше того: я воскресну.

Від фрази “я скоро помру” легко відмахнутися: так, усі ми колись помремо, це зрозуміло, але ж ще не зараз – і ти теж поживеш, ти ще молодий, не бери до серця, рано тобі думати про смерть. Але коли кажуть: я воскресну – свідомість просто відмовляється вміщувати ці слова.

І коли сталося те, про що учні і учениці Ісуса не хотіли думати (занадто боляче!) і чому відмовлялися вірити, – тоді вони не посміли витягнути зі своєї пам’яті те, що там, поза сумнівом, зберігалося: другу частину пророцтва – про Воскресіння.

Але тепер усе сходиться: тіла немає, чоловіки в блискучому одязі кажуть, що Він живий, мироносиці і самі згадують, що саме так Він і казав, саме це і передбачав – і вони йдуть, біжать до апостолів, щоб повідомити їм цю радісну звістку.

Проте їх радість зустрічає стіну нерозуміння: апостоли вирішили тужити серйозно, і ніщо не повинне їх відволікати від цього. А тут прибігають ці жінки, базікають якусь нісенітницю! Як це – воскрес? Люди помирають, це ми знаємо; а щоб воскресали – ні вже, бабським байкам ми вірити не будемо. І тільки Петро відгукується серцем на слова жінок і, хоча і був він не наймолодшим і, ймовірно, не найбільш спортивним з апостолів, біжить до гробниці – і бачить, що жінки праві щонайменше в одному: що гробниця порожня.

Петро йде назад – у подиві. Ні, він ще не повірив у воскресіння Учителя, він, мабуть, поки що не дозволяє собі і думати про це, не то що сподіватися – і в той же час не може не думати. Тут ми разом з автором залишаємо і Петра, і інших апостолів, і мироносиць – і вирушаємо разом з двома учнями в Еммаус. Але про це – наступного разу.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)