Мироносиці і диякониси

Нам зараз важко зрозуміти, якої сили був виклик існуючим порядкам, що містився в церковному прославлянні жінок-мироносиць. Апостоли – і ранні християни взагалі – жили в сильно патріархальному суспільстві. Ні для юдеїв, ні для язичників жінка не могла бути серйозним свідком. Те, що Воскресіння першими виявляють жінки, було для язичників невичерпним приводом для кепкувань. «А що Він, хоча не зумів постояти за Себе за життя, ставши трупом, повстав, показав сліди страти, пробиті руки, – то хто це бачив? Напівбезумна жінка або хтось ще з тієї ж шарлатанської компанії?» – уїдливо запитував антихристиянський автор ІІ ст. Цельс. «Він явився, – продовжує Цельс, – потайки тільки одній якійсь жінці і власним Своїм прибічникам».

У цьому дивна достовірність цього свідоцтва – люди, які захотіли б щось вигадати чи прикрасити, ніколи б не стали робити першими свідками Воскресіння жінок. Але в той же час – це дуже глибоко в руслі Біблійної традиції. Бог звеличує тих, кого принижують, тих, чию людську гідність не сприймають серйозно. Це так ще в глибинах Старого Завіту – коли, в історії Виходу Бог стає на бік рабів проти їх панів. Це так у Законі Мойсеєвому, який постійно підкреслює, що Бог вимагає справедливого поводження з бідним, прибульцем, сиротою і вдовою. Псалми прославляють Бога, Який «з пороху піднімає бідного і з гноїща підносить убогого, щоб посадити його з князями народу Свого; неплідну робить матір’ю, яка в домі своїм втішається дітьми. Алилуя!» (Пс.112:7-9)

Це так у земному служінні Господа Ісуса. Він спілкується з людьми, які були засуджені, принижені і знехтувані «пристойним суспільством» того часу, – особливо з «пропащими» жінками. Він хвалить і підбадьорює жінку, яка омила ноги Його сльозами (Лк.7), хоча вона всім відома грішниця. Він відкривається як Месія Самарянці – жінці іноплемінниці, єретичці, до того ж з настільки складним особистим життям, що вона приходить до колодязя спекотним днем, а не прохолодним ранком, щоб не потрапити на очі односельцям.

Апостол Павло пише про те, що Бог навмисно обирає людей принижених, щоб осоромити гордовитість тих, хто звеличувався над ними. «Погляньте, браття, хто ви‚ покликані: небагато серед вас мудрих за плоттю, небагато сильних, небагато благородних; але Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу і принижене, і нічого не значуще обрав Бог, щоб скасувати значуще, – щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом» (1Кор. 1:26-29).

Тому Бог покладає найбільшу місію в історії – першими сповістити про Воскресіння Христове – на тих, хто був принижений в античному суспільстві, на жінок. Євангеліє показує апостолів-чоловіків переляканими, розгубленими, збентеженими – вони навіть жінкам-мироносицям вірять не відразу. Це ще один прояв достовірності Євангельського свідоцтва – ніхто в ранній Церкві не посмів би вигадувати на апостолів такого компромату.

Бог звеличує тих, хто був принижений, Бог звеличує жінок – і Церква шанує більше за всіх створених істот саме Жінку, Мати Божу. Їй належать слова про те, що Бог «явив могутність руки Своєї, розсіяв гордовитих у помислах сердець їхніх; скинув сильних з престолів і підніс смиренних; голодних сповнив благами, а тих, що багатіють, відпустив ні з чим» (Лк. 1:51-53).

Благовіщення, Сандро Боттічеллі

Жінки несли – і несуть – багато найважливіших служінь у Церкві. У древній Церкві існувало навіть особливе служіння дияконис; іноді люди запитують, куди воно поділося. Адже в сучасній Церкві диякони – це лише чоловіки.

Воно нікуди не поділося – просто в наші дні воно називається по-іншому. У ранній Церкві «дияконом» називалася не людина, що допомагає при богослужінні, а, швидше, людина, завідувач тим, що в наші дні називається «Соціальною роботою». Як сказано в Книзі Діянь Апостольських, «у ці дні, коли збільшилася кількість учнів, виникло нарікання елліністів на євреїв за те, що вони не дбають про їхніх удовиць у повсякденному служінні їм. Тоді дванадцять апостолів, скликавши багато учнів, сказали: “Не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи. Отже, браття, оберіть з-поміж себе сім мужів доброї слави, сповнених Святого Духа і мудрости; їх поставимо на цю службу, а ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слову”. І угодна була ця пропозиція всьому зібранню; і обрали Стефана, мужа, сповненого віри і Духа Святого, і Филипа, і Прохора, і Hиканора, і Тимона, і Пармена, і Миколая антиохійця, наверненого з язичників; їх поставили перед апостолами, а ці, помолившись, поклали на них руки» (Діян. 6:1-6).

Це служіння в Церкві несли і жінки. Згідно з 15 правилом ІV Вселенського собору, до висвячування допускалися незаміжні, овдовілі або жінки-черниці, що досягли сорока років і після ретельного випробування. Їм строго заборонялося вступати у шлюб після висвячування.

З розвитком жіночого чернецтва інститут дияконис поступово зійшов нанівець. Втім, служіння милосердя і добродійності в Церкві в дуже великій мірі продовжує залишатися справою саме благочестивих жінок; не будучи рукопокладеними якимсь особливим чином, вони, проте, роблять усе, що робили диякониси – годують голодних, відвідують хворих, піклуються про потреби немічних.

З часів жінок-мироносиць і до наших днів Бог закликає жінок до самого важливого служіння – служіння милосердної любові до ближнього.

Автор: Сергій Худієв