З Єрусалиму в Еммаус і назад

Дорога в Еммаус, Роберт Цюнд

Ісус з’являється учням на дорозі в Еммаус (Лк. 24:13-35)

Цей євангельський епізод зазвичай називають історією про Луку і Клеопу. Ім’я Клеопи тут дійсно назване (24:18), але про себе самого Лука явним чином не каже. Проте, часто вважають, що другим подорожнім, який прямував в Еммаус, був сам євангеліст. Які підстави для цього? По-перше, у тексті (24:13) вказано, що це були “двоє з них“, тобто з учнів Ісуса. При цьому (по-друге) ці двоє були не з числа Дванадцяти (тепер уже – Одинадцяти) – див. 24:33. Нарешті (по-третє), цей сюжет зустрічається в одного лише Луки. Зрозуміло, що строгим доказом подібні міркування служити не можуть, проте за їх допомогою можна обґрунтувати наведену вище гіпотезу. Але це не єдине рішення: супутником (точніше, супутницею) Клеопи цілком могла бути його дружина Марія (ми її знаємо якраз під таким ім’ям: Марія Клеопова – див. Ін. 19:25).

* * *

Розповідь про двох учнів, які йшли з Єрусалиму в Еммаус, – це одна з найбільш яскравих сторінок в Євангелії від Луки, причому не лише в богословському плані, але і відносно літературної майстерності автора. Про цей сюжет за двадцять століть написано дуже багато. Мені хотілося б звернути увагу лише на одну його сторону.

Двоє йдуть у поселення, що знаходиться в 10-12 кілометрах від столиці. Навіщо вони туди прямують, євангеліст нам не повідомляє, проте можна здогадатися, що мета була цілком життєва, не пов’язана безпосередньо з тими драматичними подіями, які сталися лише пару днів тому. Ісус помер на хресті – і ці двоє перебувають у смутку, але, як мовиться, життя триває, і по якихось своїх справах вони йдуть в Еммаус.

І от – опускаємо всю середину розповіді – у переломленні хліба (будучи підготовленими бесідою зі своїм супутником по дорозі і свідчивши один одному заднім числом, що під час цієї бесіди серце їх палало) вони впізнають Учителя. Вони, як можна зрозуміти з розповіді євангеліста, ледь дійшли до пункту свого призначення. Але, зрозумівши, що їм щойно дійсно з’явився Ісус, що жінки, які йшли за ними, казали правду, що сталося те, чого не може бути, і що їх життя тепер ніколи не буде колишнім, – ледве усвідомивши все це, вони забувають про всі ті справи (важливі, можливо, не для них одних), які привели їх у це невелике поселення, і поспішають назад в Єрусалим, нехтуючи втомою і власними аргументами, що вже темно і для них потрібен нічліг.

Воскресіння Христове повністю змінює пріоритети, воно входить – уривається! – у наше життя і примушує хоч би на якийсь час відкласти вбік усе нудне, важливе і серйозне, оскільки той, на кого пав відблиск Воскресіння, вже не зможе робити вигляд, що нічого не сталося. Воскресіння – це перемога над смертю, це іскристе, кипляче життя, що переливається через край, це тріумфування, радість і веселощі, і це така радість, яку не втримаєш всередині себе, – ні, нею потрібно ділитися з іншими людьми, бо тільки так її і можна зберегти.

І справді: в Єрусалимі (серед ночі!) – радість зустрічі з іншими учнями і примноження цієї радості: Син Божий дійсно воскрес і вже з’явився Симону-Петру. І більше того: усім присутнім – Одинадцяти, тим, хто був тоді з ними, новоприбулому Клеопі і його супутнику – знову являється сам Ісус. Але про це – наступного разу.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)