Бути простіше

Розмова Христа із Самарянкою, Гверчіно

Ісус і самарянка (Ін. 4:5-42)

Говорячи про цей євангельський сюжет, мені хотілося б зосередитися на початковому його фрагменті. Отже: Ісус, втомившись від спеки, сидить біля криниці; до криниці підходить жінка-самарянка – і Ісус звертається до неї з проханням дати Йому води. Здавалося б, звичайнісінька побутова сценка. Але потрібно розуміти, що Ісус тут одночасно порушує кілька правил, яким були покликані слідувати доброчесні юдеї. По-перше, Він знаходиться з цією жінкою наодинці (учні, як сказано, пішли в місто за провізією), що вже виглядає непристойно; по-друге, Він – чоловік, рабин – першим заговорює з нею; по-третє, Він просить пити, не маючи власного посуду і, отже, вимушений користуватися посудом нечестивих самарян. І проте Ісус, як це часто траплялося і за інших обставин, нехтує всіма цими писаними і неписаними правилами, бачачи перед собою живу людину, здатну, як Він розуміє, відгукнутися на проповідь Месії.

Ця відкритість до спілкування, ця простота (у хорошому значенні слова) була однією з яскравих рис Ісуса. Власне кажучи, інакше Його пастирське служіння було б неможливим: чи багато сенсу, якщо ти можеш проповідувати на стадіонах, але не здатен вислухати окрему людину, відповісти на її питання, почути її біль і сумніви?

У сучасній Церкві (як, втім, і в минулі віки) Ісусовими наступниками в Його пастирстві і проповідуванні вважаються передусім єпископи та пресвітери. Як і Спаситель, священнослужителі покликані сповіщати Благу звістку, піклуватися про свою паству, наставляти її на шлях спасіння. Але, як і Ісусу, їм потрібна для цього відкритість і простота. І от тут ми стикаємося з проблемами.

Розповім одну просту історію. Я вчився на першому курсі семінарії. Нашим класним наставником був протоієрей Володимир Кучерявий, нині покійний. Бачили ми його дуже нечасто (він не викладав у нашій групі), але одного дня він покликав нас у храм, де служив. Уся наша братія піднялася на крилас, на якому ми і провели всю службу. І я досі пам’ятаю це дивне відчуття, коли наприкінці служби ми спустилися з криласу (а він був не на балконі, а просто на невеликому підвищенні) – і потрапили в натовп простих смертних. Це було почуття якогось зніяковіння і замішання: навіщо вони тут? Чому їх так багато? Жінки, діти – усе це якось незручно і незрозуміло. Звичайно, набагато краще стояти окремо від “народу” на криласі (а ще краще – у вівтарі, що недосяжний для погляду і слуху). Зауважте: минуло лише три з половиною місяці від початку навчального року, при цьому я не сидів весь цей час безвилазно в семінарії – щонайменше, я вибирався в місто складати аспірантські іспити, так, напевно, і за іншими приводами траплялося покидати стіни семінарії. І от – таке відчуження від “докучливого натовпу”. А тепер подумайте: що відбувається з молодими людьми, які проводять у семінарських стінах п’ять, шість, вісім років? Втім, довго думати тут не потрібно, достатньо озирнутися навколо – і ми побачимо молодих пастирів, які покладають на своїх ближніх важкі тягарі, які неможливо носити, від яких вони себе давно і надійно відокремили.

Багато хто з нас не вміє спілкуватися з людьми – принаймні, не вміють це робити в незвичній обстановці, у нестандартних обставинах. Закриті учбові заклади, через які вимушено проходять майже всі священнослужителі нашої Церкви, нагороджують своїх випускників великою кількістю комплексів, обдаровують їх умінням говорити якоюсь суконною “церковною” мовою, але зовсім не сприяють тому, щоб священик (тим більше – єпископ) міг у простоті і відкритості серця і розуму розмовляти з живою людиною, зі своїм ближнім.

Але якби йшлося тільки про священиків. Багато з правовірних мирян також швидко вивчають цю особливу церковну мову, влаштовують собі особливий церковний побут, де все благоліпне і все на своєму місці – іконочки, чотки, фотографії стариць, старців і старчиків, численні святинькі з усіх кінців світу. Але якщо до них звертається хтось із “зовнішніх” з якимсь важливим для себе питанням, то в більшості випадків отримує зовсім не живу воду Христового вчення, а мертві завчені формули, які, як іншим здається, містять у собі рецепти на всі випадки життя.

Браття та сестри! Далеко не про всіх з нас люди скажуть: його слово – з владою. Але тоді давайте хоч би не боятимемося простоти! Давайте не нехтуватимемо добрим жартом! Не устрашимося бути іноді навіть смішними і незграбними – якщо, через нашу недосконалість, єдиною альтернативою є пихате самовдоволення і задерев’яніла самозакоханість. “Я” – така ж людина, як і “вони”: єпископ – по відношенню до священиків, священик – до мирян, “церковні” – до “зовнішніх”. Ми утовкмачили собі в голову, що повинні бути учителями для інших. Але краща наука – не словом, а справою. А кращий засіб від самовтіхи і самопіднесення – трохи самоіронії, навіть глузування із самого себе.

І якщо ми не замкнемося у своєму віроповчальному монолозі, але будемо відкриті людям, їх питанням, навіть їх критиці і осуду – тоді, можливо, одного прекрасного дня та людина, з якою ми колись говорили про Христа, стане нашим братом або сестрою в Ньому. Але ще краще, якщо він (вона, вони) скажуть нам: “Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42). Повірте, це не зневага чи невдячність, але свідоцтво того, що наші слова (і дії) досягли мети. Нехай допоможе нам у цьому наш Господь.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)