Розмова біля криниці

Розмова Христа з Самарянкою, Ангеліка Кауфман

Ми бачимо Христа, Який розмовляє із самарянкою біля криниці Якова на шляху з Єрусалиму в Галілею. Самарія знаходиться між ними і шлях через неї – найкоротший, проте юдеї зазвичай уникали йти цим шляхом, а йшли в обхід, Йорданською долиною. А все через те, що між самарянами і юдеями існувала справжня ворожнеча.

Це сталося, коли євреї, повернувшись з Вавилонського полону, виявили центральну територію своєї країни зайнятою народом, що виник із змішення юдеїв і язичників, та дуже своєрідно сповідує юдаїзм. Повернення з Вавилона юдеїв самарян, які вважали себе істинними нащадками Авраама, не обрадувало, як і відновлення Єрусалимського Храму: вони вважали, що поклонятися Богові правильніше на горі Гарізім, а не на горі Сіон, про що згадає самарянка, говорячи із Спасителем. До цієї їхньої розмови ми зараз і перейдемо.

Ось – пише євангеліст Іоанн – приходить Він до міста самарянського, що зветься Сихар, поблизу землі, яку Яків дав синові своєму Йосифу. Була там криниця Якова. Ісус, утомившись з дороги, сів біля криниці, а було близько шостої години. Приходить жінка з Самарії набрати води” (Ін. 4:5-7). Для нас у цьому немає нічого дивного. Але будь-який житель Близького Сходу був би спантеличений цією появою. Це найспекотніший час доби, час пообіднього відпочинку. Дівиці і жінки Сходу серед білого дня до криниці не ходять: вони віддають перевагу ранковим і вечірнім годинам. Те, що ця жінка приходить за водою в саме пекло, свідчить про те, що в неї є причини не зустрічатися з односельцями, і по ходу справи виявляється зрозуміло – чому. Але далі з погляду східної людини, людини патріархальної культури, відбувається щось ще більш дивне: “Ісус говорить їй: дай Мені напитися. Бо ученики Його пішли до міста, щоб купити їжі. Жінка-самарянка каже Йому: як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами” (Ін. 4:7-9).

У Ісуса, в Якому самарянка дізнається паломника в Єрусалим, немає глека, щоб зачерпнути води, у неї – є, але вона – самарянка.

Юдей, який шанує себе, навряд чи звернувся б до неї з таким проханням: юдеї не їдять і не п’ють з самарянами, як не їдять і не п’ють з язичниками і явними грішниками, не користуються з ними одним посудом: для них це – осквернення і ледь не зрада Богу Ізраїлю.

Розділяти стіл з язичниками і нечестивцями – значить, самому ставати язичником і нечестивцем. Відгомін цього переконання ми знаходимо в посланні апостола Павла, що забороняє християнам їсти з тим, хто, називаючись братом (тобто християнином) веде розпусне життя. Але є і ще одна обставина: чоловік, який дотримується загальноприйнятих норм релігійної моральності, ніколи не говоритиме з жінкою у відсутності її чоловіка, якому та належить душею і тілом, є його власністю. Тому і учні Ісусові, повернувшись із здобутою ними провізією, зніяковіють, побачивши Учителя, Який говорить з жінкою, ще й самарянкою. Здивована і жінка. Хоча відповідь проста.

Христос і самарянка, Вільям Гамільтон

Усі, хто бував в Ізраїлі, знають: клімат там такий, якщо постійно не пити воду, у будь-який момент через нестачу води в організмі може виникнути серйозна проблема із здоров’ям, не виключений і летальний випадок. Тобто людина може в буквальному розумінні слова померти від спраги. Проте Ісус нічого не каже про Свою спрагу – навпаки, це їй, самарянці, слід було б просити води в Нього: “Ісус сказав їй у відповідь: якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, – то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої” (Ін. 4:10).

Схоже, саме Його прохання – лише привід завести розмову. Чимось Його привернула ця жінка, яка з’явилася біля криниці в неурочний час. Ісус, поза сумнівом, побачив те, про що скаже потім, кажучи про непрості “життєві обставини” Своєї співрозмовниці. Іншими словами, Він, побачивши мешканку цього ворожого стосовно юдеїв містечка, яка йде до криниці, вирішив їй допомогти. До чого відразу і приступив, кажучи про найголовніше – про воду живу.

Ми знаємо, що Він вкладає в це поняття не те, що розумілося під цією живою водою зазвичай: не проточну воду на відміну від тієї, що була в ставках і криницях, але самарянка не знає про це і простодушно запитує, все більше дивуючись з цього паломника: “Господи! Тобі і зачерпнути нема чим, а криниця глибока; звідки ж Ти маєш воду живу? Невже Ти більший за отця нашого Якова, який дав нам криницю оцю і сам з неї пив, і діти його, і худоба його?” (Ін. 4:11).

Для самарянки, яка запитує, невже Ісус більше Якова, відповідь ясна. Ясна вона і для нас, але з точністю до навпаки. Ісус відповідає: так, більше, але відповідає не прямо, а каже знову як би про воду: “Всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим. А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:13,14).

Вода, дана Яковом, вода Старого Завіту не здатна угамувати спрагу раз і назавжди, як і ця вода в криниці, як і будь-яка інша вода окрім тієї, яку дає Ісус. Але самарянка під водою розуміє тільки воду, що тамує фізичну і ніяку іншу спрагу і яку добре б мати завжди під рукою. Якщо цей дивний паломник може її якимсь дивним чином забезпечити такою водою, то нехай так і зробить. “Господи – звертається вона до Нього найшвидше грайливо, не приймаючи Його слова всерйоз – дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати” (Ін. 4:15).

У Євангелії від Іоанна Ісус і ті, до кого Він звертається, завжди говорять різними мовами: Він до них про небесне, вони у відповідь – про земне. Проте Він ніколи не переходить на їхню мову, і тільки іноді дивується: “Ти – учитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш?” (Ін. 3:10) чи “стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе?” (Ін. 14:9) Але до самарянки аналогічного питання не може виникнути: вона, будучи тією, ким вона є, не маючи богословської освіти і, швидше за все, взагалі не уміючи читати, не може знати, не може розуміти. І Він переводить розмову в інше русло неначе згадавши про моральний кодекс, у тому його пункті, в якому юдеї не розходилися із самарянами: “Ісус говорить їй: іди поклич чоловіка свого і приходь сюди. Жінка сказала Йому у відповідь: не маю я чоловіка. Говорить їй Ісус: правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти правду сказала” (Ін. 4:16-18).

У наш час п’ять коханців, які змінили один одного, – річ звичайна; п’ять чоловіків – вже дещо дивне, але за тих часів з їх патріархально-сімейним ладом, що строго регламентував людське життя, наказуючи досить суворі правила, у часи, коли не могло йти мови про яку б то не було самостійність жінки, ситуація, в якій виявилася самарянка, була надзвичайною і ставила її поза суспільством.

Розмова Христа з Самарянкою, Бальтазар Бешей

Незрозуміло, як так сталося, що її досі не побили камінням. Чи побивали, але не добили? Ми нічого не дізнаємося про її життя, але те, що в неї було п’ять чоловіків (чи коханців?) і те, що зараз вона живе з тим, кому вона не дружина і найшвидше ніколи не буде дружиною – каже про багато що.

Вона – ізгой, парія, що проводжується засуджуючими поглядами жінок і хтивими, – чоловіків. І цей стан речей не зміниться в її рідній глушині ніколи. Вона на кшталт прокаженої, проклятої, усе містечко знає що вона – гуляща жінка, і ставиться до неї відповідно. Найменше їй хочеться говорити про це і вона, віддавши належне ясновидінню Співрозмовника, повертається до початку розмови – до міжконфесійних стосунків, як сказали б зараз. Жінка каже Йому: “Господи, бачу, що Ти пророк. Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Єрусалимі” (Ін. 4:19,20).

З пророком личить говорити про духовне. Вона, втім, мало що розуміє в цьому, це не її розуму справа, вона – жінка, жінці личить мовчати чи запитувати в чоловіка, але чоловіка немає і не буде. Гора Сіон, гора Гарізім, ті кажуть одне, ці інше; хто правий, хто ні і чи правий хоч хтось? Її спосіб життя поставив її як поза соціумом, так і поза релігією: вона – грішниця і такою залишиться до кінця днів, тобто вона – та, ким гребують не лише люди, але і Бог, чиї заповіді вона не наслідує, на жаль. Але якщо ніхто не знає істини, а тому і не має права її засуджувати? Вона і не може уявити собі, наскільки недалека вона від правильної відповіді на всі ці здивовані запитання. Так, не Сіон і не Гарізім, так, ніхто не знає, ніхто не має права судити, бо це право належить лише Богові, а Бог, пише Іоанн, не судить нікого, а увесь суд віддав Синові. “Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло” (Ін. 3:19).

Ісус, відповідаючи їй, починає з того, що усуває плутанину в поняттях. По-перше, батьки ваші самі не знали, що говорили, по-друге Єрусалим, його Храм – далеко не єдине місце для поклоніння: це місце взагалі не пов’язане зі священною географією, воно – у серці. “Повір Мені, – каже Ісус –  що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі. Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв” (Ін. 4:21,22). Жінка не збирається вступати в богословську суперечку: від юдеїв, так від юдеїв, втім, для неї це не факт: ніхто нічого не знає до приходу Месії, якого чекають як юдеї, так і вони, самаряни. Месія – тільки йому вона повірить, якщо, звичайно, дочекається, він – її єдина надія. “Знаю, – вимовляє вона, – що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе” (Ін. 4:25).

Зазвичай людина, яка вимовляє щось подібне, дивиться не на співрозмовника, а в одну точку – точку, що знаходиться поза цим простором і часом, дивиться в себе. І самарянка дивиться кудись поверх зеленіючих нив і виноградників, коли чує: “Це Я, Який розмовляю з тобою” (Ін. 4:26).

Так закінчується ця розмова біля криниці Якова, а разом з ним завершується і моя розповідь.

Автор: священик Костянтин Кравцов