Ісус і Самарянка

Розмова Христа із Самарянкою, Аннібале Карраччі

У 4-му розділі Євангелія від Іоанна розповідається про зустріч Ісуса з жінкою-самарянкою, про ту досить довгу, складну і незвичайну розмову, яку ведуть біля криниці двоє, – Ісус і жінка, ім’я якої нам невідоме.

У Старому Завіті криниця як особливе, значуще місце зустрічається нерідко. Саме біля криниці постійно відбуваються важливі зустрічі. І це не випадково, бо з криниці черпають воду для пиття. Бо вода з озера, моря і навіть з річки для цієї мети, як правило, не придатна: вона може бути не лише брудною, смердючою чи солоною – навіть отруйною. У водоймищі – вода мертва, що символізує смерть, вода, в якій людина тоне, гине; вона засмоктує її і позбавляє життя, навпаки, вода криниці чи джерела – це вода, що дає і повертає життя, вода, з якою в людини пов’язані абсолютно нові можливості. Це вода жива як джерело життя.

У книзі Чисел є розповідь про джерело. Народ Божий, що зібрався навколо криниці в пустелі, закликає цю криницю наповнитися водою (Чис. 21:16,17), бо вода дає життя. У книзі пророка Єремії Бог вустами пророка каже про те, що люди відкинули Його, “джерело води живої”, і “висікли собі водойми розбиті, які не можуть тримати води“, і волога йде, залишається лише смердюча багнюка (Єр. 2:13). Про те, що Бог – джерело води живої, говориться і в Євангелії від Іоанна. Ісус вигукує: “Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої” (Ін. 7:38).

З розповіді про розмову з Самарянкою відомо, що втомлений від дороги Ісус сів біля криниці. “Було близько шостої години” (Ін. 4:6). Напевно, і Він чогось чекав, жадав. Бо в Писанні вода жива завжди пов’язана із спрагою, яку зазнає людина чи тварина в пустелі. Згадується псалом: “Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Прагне душа моя до Бога сильного й живого” (Пс. 41:2,3). А чого прагне Ісус, сидячи біля криниці? Про це дуже добре говориться в одному середньовічному латинському гімні: Quaerens me sedisti lassus, тобто “Втомлений, Ти сів, шукаючи мене”. Ісус прагне людини, яка відповіла б на Його слово, прагне нашої віри, прагне того, що і ми вийдемо назустріч Йому. От, напевно, про що тут йде мова. Ісус шукає людину, Він виходить подібно до доброго пастиря на пошуки втраченої вівці і знаходить її.

Джерело, про яке говориться в книзі Чисел, якому народ Божий оспівує гімн, в арамейському перекладі П’ятикнижжя назване “даром Божим”, що свідчить про те, що сама поява цього джерела мислиться як Божий дар. А Ісус каже Самарянці саме ці слова: “Якби ти знала дар Божий” (Ін. 4:10). Таким чином, тут йдеться про те, що Бог не лише відкриває нам, що таке спрага, але й тамує її. Жінка, почувши Ісусові слова про те, що “всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим. А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік” (Ін. 4:13,14), звертається до Нього: “Дай мені цієї води“. Далі розмова набуває новий ракурс. Ісус каже: “Іди поклич чоловіка свого“. І вона відповідає: “Не маю я чоловіка” (Ін. 4:16,17). Виявляється, у цієї жінки було п’ять чоловіків, і Ісус це знає. І вона вигукує: “Господи, бачу, що Ти пророк” (Ін. 4:19).

Христос і Самарянка, Аннібале Карраччі

На початку цього діалогу, у 9-му вірші, ця жінка, вважаючи, що перед нею юдей, каже: “Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами“. Самаряни – це жителі Самарії, північної частини Палестини, краю, через який треба пройти, коли йдеш з Іудеї на північ, у Галілею. Ісус проходить через Самарію, оскільки йде з Іудеї, з Єрусалиму, у Галілею. Основне населення цієї частини Палестини складали люди, які жили тут з часу вавилонського полону. Вони не були виведені в полон, залишилися тут, змішалися з язичниками, і тому їх релігія більше нагадувала релігію прадавніх часів, до Вавилонського полону чи епохи Першого Храму, але із сильною домішкою язичницьких вірувань. З погляду ортодоксальних юдеїв, самаряни – майже язичники, вони відпали від народу Божого, Бога розуміють неправильно, тому спілкуватися з ними небажано і т. д.

Але Ісус заговорює із Самарянкою – і вже одне це дивує її. Проте якщо в 9-му вірші Він для неї просто юдей, то в 12-му це, на її погляд, вже Хтось “більший за отця нашого Якова“. У 19-му вірші вона вважає, що розмовляє з пророком, у 25-му і 26-му починає здогадуватися, що перед нею Месія, або Христос, а потім переконується в цьому. Нарешті, наприкінці розділу, у 42-му вірші, жінка заявляє, що Він – “Спаситель світу”. Істина вияснюється поступово. Це дуже важливо зрозуміти, бо часто буває, що ми, навпаки, як нам здається, відразу приймаємо Христа як Бога – насправді ж приймаємо певну схему, позбавлений життя образ, а не Його живого. У результаті виявляється, що ми, як казав В. В. Розанов, “поклоняємося темному лику”, не відчуваючи Його реальної присутності в нашому житті… (тобто ми, не відчуваючи Христа, не чувши Його голосу, не знаючи і не люблячи Його, поклоняємося “темному лику”, як старій, закопченій іконі, загалом навіть не підозрюючи, Хто на ній зображений.) У 4-му розділі Євангелія від Іоанна намальований абсолютно інший шлях. Жінка поступово, крок за кроком входить у глибини діалогу з Ісусом і нарешті розуміє, що перед нею – Месія.

У цієї жінки було п’ять чоловіків, і вона живе з шостим. З погляду східної моралі взагалі та юдаїзму зокрема з такою жінкою не лише не можна говорити, але, зустрівши її на вулиці, необхідно відвернутися і гидливо плюнути. А Він говорить з нею, і, як би руйнуючи всі бар’єри, відкидаючи всі умовності, Він простягає руку людині, яка з погляду моралі і релігії того (і не лише того) часу загинула і має бути знехтувана суспільством. Можливо, це виклик не менший, ніж коли Ісус на самому початку Євангелія від Марка (1:41) торкається Своєю рукою прокаженого, що здавалося Його сучасникам надзвичайно небезпечним і безумним вчинком.

Щоб зрозуміти всю глибину цієї розповіді, треба встати на місце юдея того часу. Чоловіча розпуста сприймалася як щось майже природне, але те ж саме відносно жінки свідчило про таку глибину її падіння, що про це не лише говорити – думати було соромно. А Він веде з нею розмову, причому наодинці, – найдовший з діалогів віч-на-віч в усьому Священному Писанні. Можна сміливо стверджувати, що немає іншого, глибшого за змістом діалогу один на один в усій Біблії, ніж ця розмова Ісуса з Самарянкою.

Це одне з найприголомшливіших місць Нового Завіту і усього Священного Писання. Виявляється, що дорога до Бога відкрита кожному. Але, на жаль, і сьогодні це розуміють далеко не всі, що покаяння можливе в будь-якому випадку, і що б не накоїла людина, Бог завжди відкритий їй. Бог може все, Він може підняти людину після найстрашнішого падіння.

Христос і Самарянка, Мікеланджело Ансельмі

Самарянка, думаючи, що перед нею пророк, починає говорити з Ним – не про себе, не про свій сімейний стан, не про те презирство людей, яке вона, без сумніву, відчуває. Ні, вона говорить про віру. Звертаючись до Ісуса, жінка каже, що юдеї поклоняються Богові в Єрусалимі, а вони, самаряни, – на цій горі (мається на увазі гора Гарізім). А як і де треба правильно поклонятися Богові? Ісус відповідає їй максимально просто і чітко: “Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте” (Ін. 4:22). Потім про те ж саме скаже апостол Павло, звертаючись до афінян: “Саме Цього, Якого ви, не знаючи, шануєте, я і проповідую вам” (Діян. 17:23). Релігія самарян настільки далеко пішла від Одкровення, що вони вже як би і не знають, Кого шанують. Вони не знають книг пророчих, читають тільки П’ятикнижжя в якомусь своєму, самарянському варіанті, вони вже не знають, не відчувають, Кого шанують. Іншими словами, тут йдеться про те, що ті, хто сповідує інші релігії, не знаючи, але все таки шануючи Бога, все-таки поклоняються Йому, хоча і не знають Його.

Самаряни шанують Бога, не знаючи Його. “А ми кланяємося тому, що знаємо, – каже Ісус, – бо спасіння – від юдеїв” (Ін. 4:22). Через юдеїв вустами пророка промовляє Бог. З числа юдеїв вийшли і Ісая, і Єремія, і Єзекиїль, і Амос, і інші пророки. “Але прийде час, і нині вже є, – каже Ісус, – коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві” (Ін. 4:23). Це дуже важливе, хоча на перший погляд і парадоксальне формулювання. “Прийде час” – значить, він ще не наступив. І тут же – “і нині вже є“. Він вже тут. Він вже настав, цей час, який тільки настає. Надзвичайно важливий для розуміння Євангелія момент: християнство є релігія майбутнього, але того майбутнього, яке вже тут, яке вже наступило, вже переживається нами.

Отже, настає і настав час, коли “будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі” (Ін. 4:21). Бог тут названий не просто Богом, Творцем, ні, тут Він названий Отцем: “Кланятимуться Отцеві духом та істиною” (Ін.4:23). Що таке істина, ми більш менш собі уявляємо. Істина звільняє, якщо ми її пізнаємо: “І пізнаєте істину, і істина визволить вас” (Ін. 8:32). Істина явлена нам у Христі. Істина – це Він Сам, бо на питання Пілата: “Що є істина?” – напевно, кожен з нас відповів би: “От Істина, вона в особі Ісуса стоїть перед тобою”. І Сам Він каже: “Я є путь, і істина, і життя” (Ін. 14:6).

“Поклонятися Богові в істині” – означає вести з Ним діалог, реально відчуваючи Його присутність, не вигадуючи Її, але знаходячись з Ним у реальному зв’язку, у реальних стосунках. А що означає “поклонятися в дусі”? Слово “дух” зустрічається в Біблії майже на кожній сторінці. Але ми знаємо, що в одному випадку воно перекладається як “дух”, а в другому – як “вітер”, що це не щось абстрактне, незбагненне – це щось, що нагадує Дихання чи торкання. Коли пророк Ілля чекає, що йому з’явиться Бог, Він каже, що буде “великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь” (3Цар. 19:11,12). Тобто Бог каже пророку, що відкриється йому у віянні тихого вітру.

Віяння тихого вітру – це Його тихе торкання. Бог, Святий Дух торкається нас. Це надзвичайно важливе для християнства, для нашого релігійного досвіду, для нашої віри поняття – Дух Святий. Це реальне торкання, дотик Бога необхідно пережити, і ми його дійсно переживаємо. Бог відкривається нам Духом Своїм Святим у нашому реальному, особистому, унікальному живому християнському досвіді. І напевно, саме це має на увазі Господь, коли каже про поклоніння “духом та істиною“.

Автор: священик Георгій Чистяков