Мелодія неба

На євангельських сторінках ми бачимо безліч різних персонажів. Один з них Самарянка, з якою заговорив Христос. Правда, якби вона не звернула на Нього уваги, то нічого б і не сталося. Незвичайне те, що вона з Ним заговорила. Незвичайне те, що Він їй відповідав. На Сході і досі на вулиці ніхто не розмовлятиме з жінкою, тим більше, з ворожого племені. А тут Христос розмовляє з селянкою на богословські теми. І ще дивніше, що їй першій, а не учням, відкриває Себе як Месію. І ще зовсім незвичне – вона все зрозуміла. Вона виявилася дуже розумною.

Буває, що зустрінеться талановитий самоучка з народу і столичний маестро. Маестро грає, а народний талант вмить підхоплює мелодію без нот. Так і Самарянка засвоїла чотири дуже важливих акорди музики Неба.

Він її тільки попросив пити. Христос не висловлював наміру розмовляти з нею. Це вона сама почала з того, що згадала нечестя Ісава. Колись Ісав, син Ісаака, заради сочевичної юшки відрікся від первородства. Так і зараз, як їй здалося, цей Юдей готовий відректися від віри батьків заради води. Вона не лише ревниво докорила іноплемінникові, але показала, що для неї є вищі цінності. І цей рух душі не залишився непоміченим. Це раз.

Ісус каже їй: “Якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, – то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої” (Ін. 4:10).

І чує у відповідь те, що ця жінка не лише бачить ідеал, але і те, що вона включає себе у світ прабатьків, які йдуть до Царства тисячі роки: “Невже Ти більший за отця нашого Якова, який дав нам криницю оцю і сам з неї пив, і діти його, і худоба його?” (4:12).

Христос побачив також, що вона не ділить людей на самарян і юдеїв, кажучи від імені їх обох про криницю “отця нашого Якова“. Самарянка дала знати, що прекрасно пам’ятає, звідки родом її душа. Це два.

Таким чином, Господь коротко прийняв її непряме сповідання віри. Залишилося останнє – дізнатися про чесність. Адже чесність – це явлена форма віри.

Діалог триває. Господь сказав: “Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди” (4:16).

І Він, бачачи її стан душі, трохи відкрив їй Свою Велич і місію раніше, ніж апостолам.

І остання деталь. Вона кинула водоноса і побігла в місто розповісти про Месію. Можна було і не кидати глек з водою. Це якось не по-господарські кидати майно. Адже все одно за ним потрібно було повертатися. Але радість зустрічі з Богом перекрила “земне тяжіння”. У цьому відкрилася відданість. Вона зробила перший крок до апостольства. Проповідувала Месію односельцям. Відчуття обов’язку бути знаряддям Бога. Це чотири.

Як нам усім усього цього бракує!

Ісус сказав: “Всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим. А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:13,14).

Жінка каже Йому: “Господи, дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати” (4:15).

Але що важливе, вже через хвилину після жарту вона, стрімголов, кидається у своє село поділитися відкриттям. А ми так і застряємо на жартах і глузуванні.

Вона ідеально підходила для апостольства: контактна, дуже розумна, допитлива, смілива, віддана і палка. Христос спеціально прийшов у Самарію за цим скарбом.

Учитаємося у фінал оповідання. Його учні нарешті наважилися підійти до Нього і запропонувати їжу:

Учителю, їж.

Але Ісус відповів: “Я маю їжу, якої ви не знаєте… Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його” (Ін. 4:31,32,34)

І далі Він їм викладає конспект бесіди з талановитою Самарянкою.

Учням буде потрібно ще багато часу до того, як вони зрозуміють те, що так швидко зрозуміла Самарянка. Ще задовго до того часу коли апостоли Іоанн і Петро побіжать у пасхальний ранок до гробу Господнього, так само як бігла Самарянка, яка не могла впоратися з хвилюванням. Багато часу ще й до того, як вони підуть по містах і селах, сповіщаючи про Месію, Який прийшов, знову повторюючи вчинок Самарянки, які сповістила односельцям про пришестя Месії.

Підсумок зустрічі із Самарянкою Христос узагальнює в одному абзаці. Те, що побічно висловила Самарянка, про вищі цінності світу, труд прабатьків і сенс життя Господь збирає в кредо християнина: “Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я говорю вам: зведіть очі ваші і погляньте на ниви, як вони пополовіли і готові до жнив. Хто жне, той одержує нагороду і збирає плід у життя вічне, щоб і сівач, і жнець разом раділи. Бо про це є правдиве слово: один сіє, а інший жне. Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю” (Ін. 4:35-38).

Уважно прочитаємо останній рядок. У ньому слова адресовані до нас: “Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю“.

У Святій Землі збереглася ця криниця Якова, біля якої Самарянка зустріла Христа. Над нею зведений грецький храм. За великого бажання потрапити туди зовсім не важко. Такого роду святині дозволяють чуттєво відчути реалії Євангельського оповідання. Віра має плоди. А плоди віри можуть збуджувати віру. Біля криниці можна трохи відновити віру. Святі місця, немов портал часу, переносять душу і уяву в ті далекі часи. От криниця. От ми. Не вистачає тільки Бога і Самарянки. Неначе ми не зовсім здогадуємося про свою роль перед Богом, Який сказав: “Я послав вас жати те, над чим ви не працювали“.

Неначе ми не знаємо, Кого приймаємо на причасті. Чому неначе? Бо наші справи свідчать про боязкість. Боязкість у тому, що боїмося любити і бути любимими. Ми боїмося любові людей і Бога. Бо вслід за сповіданням такої любові ми повинні, у міру сил, стати апостолами цієї любові.

Але це нас не цікавить.

Автор: священик Костянтин Камишанов