Христос і Самарянка

Ісус і самарянка, Василь Полєнов

У пророка Ісаї є таке порівняння: “Як дощ і сніг сходить з неба і туди не повертається, але напуває землю і робить її здатною родити і вирощувати, щоб вона давала насіння тому, хто сіє, і хліб тому, хто їсть, – так і слово Моє, яке виходить з уст Моїх, – воно не повертається до Мене марним, але виконує те, що Мені угодно, і звершує те, для чого Я послав його” (Іс. 55:11,12).

І цей євангельський епізод являє перед нами дивну силу слова, з яким Господь звертається до Самарянки і яке зробило таку стрімку дію, що через короткий час вже не лише вона, але і все місто вийшло до Христа, і вони просять, щоб Він залишився з ними, і сповідують Йому свою віру. Господь заронив сім’я слова, і воно негайно принесло свій плід – ниви стиглого, готового до жнив колосся.

Господь каже Своїм учням: “Ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19). Але в цьому уривку ми бачимо, як Сам Учитель ловців закидає сіть віри і уловлює в неї душі людей. Але одночасно бесіда Христа із Самарянкою дає нам чудовий урок того, як, на яких підставах і за яких умов може будуватися спілкування з людиною, начебто далекою від віри і благочестя.

Почнемо з умов. Умови самі несприятливі. По-перше, співрозмовник, а вірніше, співрозмовниця – жінка, а розмовляти з жінками юдейські законовчителі вважали справою абсолютно негідною. По-друге – це іноплемінниця, і не просто іноплемінниця, але самарянка. Самаряни – мерзота для юдеїв, а юдеї відповідно мерзота для самарян. Нарешті, – і це не приховано від Господа, – ця жінка змінила п’ятеро чоловіків і живе в розпусті. Іншими словами – це не просто чужак, це повна протилежність. Між нею і Господом непрохідна безодня. Як же досягти, як привернути до себе людину, коли вона абсолютно чужа?

І дійсно, усі ми знаємо, як складно не те що привернути, а хоч би не відштовхнути, встановити хоч якийсь зв’язок з людиною, коли немає жодних точок зіткнення, коли дві людини – це два світи, і ще добре якщо просто чужих, а то і зовсім непримиренно ворожих один одному.

Ну, а якщо зберігається хоч би одна, хоч би найдрібніша надія на розуміння? Адже мав же бути в цієї Самарянки нехай навіть крихітний клаптик доброго ґрунту, того ґрунту, що здатен сприйняти сім’я-слово, посіяне її Співрозмовником.

Христос і Самарянка. Карл Генріх Блох

І ми розкриваємо Євангеліє і прагнемо вглядітися в кожне слово сьогоднішнього оповідання. Господь проходить через Самарію біля міста Сихар, втомившись від шляху, Він сів відпочити біля криниці; було близько шостої години. Чи випадково Євангеліст називає нам час? – Ймовірно, ні. Що таке біблійна шоста година? Це 12 годин по-нашому, тобто полудень, саме пекло. Полудень – час спокою, коли на Сході прагнуть сховатися в тіні будинку чи саду і ніхто не показується на вулиці. І дійсно, біля криниці, де в інший час могло б бути чимало народу, де зазвичай зустрічаються, спілкуються, обмінюються новинами, у цю годину нікого немає. Біля криниці тільки Спаситель і Самарянка. Він втомився в дорозі і сів відпочити. Але навіщо ж вона йде за водою в цю полуденну спеку? Ясно: вона боїться непотрібних зустрічей. Вона намагається сховатися від очей, від осудливого погляду, від шепоту жінок за її спиною. Іншими словами, вона соромиться показатися на людях. Але можливо сором – це і є те мале, що подає надію на відродження? Вона живе в гріху, але вона не виправдовує себе, не приймає свій гріх як норму, вона ще не дійшла до цинічної демонстрації свого нечестя, до того, що Біблійною мовою називається блюзнірством. Сором – останній оплот добра, і якщо людина не втратила абсолютно свого сорому, то це невтрачена людина, невтрачена для Бога.

І Господь звертається до Самарянки: “Дай Мені напитися”. Прийшовши до людей, Господь упокорив Своє Божество, і всякий раз, наближаючись до когось з людей, Він знову і знову упокорює Себе. “Дай Мені напитися” – це прохання про допомогу. Не Я тобі, але ти можеш допомогти Мені. Не ти Мене, але Я потребую тебе. Дай Мені напитися, – і трьома словами Господь усуває всю безодню відчуженості і розташовує до Себе Самарянку. Ця жінка могла чекати усього що завгодно, але тільки не цих слів. Вона звикла до зневажливого, гидливого ставлення з боку своїх одноплемінників, і тому чи могла розраховувати на добре і відкрите ставлення з боку цього благовидного юдейського законовчителя: “Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами“.

Зроблено, можливо, найскладніше і найголовніше – один запитує і другий відповідає – подолане це “не знаються”. Ми вже не вороги, ми вже не чужі, або, принаймні, ми тепер можемо почати спокійно говорити про те, що нас розділяє. Але не забуватимемо, що це стало можливим, і можливим навіть для Господа, лише завдяки упокорюванню – це по-перше. І, по-друге, навіть сама безодня гріха і неуцтва не повинна затулити від нас те, нехай нікчемне мале, добро, що ще живе в людині. Але на це здатна тільки любов. І тільки люблячи свого співрозмовника, яким би далеким він не був, ми можемо розраховувати на взаємне розуміння. Безодня Божественної любові долає безодню відчуженості: Господь звертається до жінки, самарянки, блудниці, – і та відповідає Йому.

Продовження бесіди виявляє повне релігійне неуцтво Самарянки. У книзі Єремії Господь двічі називає Себе джерелом живої води (Єр. 2:13; 17:13); так само і в Псалмах сказано: “Бо в Тобі джерело життя” (Пс. 35:10). Але, видно, усі ці духовні образи із Старого Завіту були абсолютно невідомі Самарянці, співрозмовниці Спасителя. Та і чи могла вона знати їх, – адже Священне Писання самарян обмежувалося тільки П’ятикнижжям. Схоже, що все її знання в цій галузі зводяться лише до знайомства з місцевими переданнями (ця криниця і це місто пов’язані з ім’ям патріарха Якова) і обрядами (Богові слід поклонятися в особливому місці, на горі Гарізім), а вираз “жива вода” для неї не більше ніж синонім проточної чи просто чистої, цілющої води. І коли Господь каже Самарянці: “А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14), – то навряд чи вона розуміє таємничий, духовний сенс цих слів, не розуміє і тому як би не чує, не помічає їх. З усього сказаного вона вихоплює лише те, що найбільше хвилює її: кому Я дам воду, той не буде спраглим повік. Не буде спраглим, – і блиснула надія: можна ніколи не приходити до криниці, на те місце, де я натерпілася стільки ганьби, туди, куди я йду щодня полуденною спекою, таячись і ховаючись від усіх: “Господи, дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати” (Ін. 4:15).

Хіба ти можеш зрозуміти те, про що Я кажу тобі; ти не гідна того дару Божого, про який Я намагаюся розтлумачити тобі; ти думаєш лише про те, що хвилює тебе, – жодне з цих слів, здатних відштовхнути Самарянку, не виходить з вуст Спасителя (ще і ще раз постараємося засвоїти цей євангельський урок спілкування).

Але і подати цю воду, здатну угамувати духовну спрагу, цей дар Божий теж ніяк неможливо. Адже ніщо нечисте до Царства Небесного не увійде. Господь каже: “Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне” (Мф. 4:17). А в Самарянки немає доки ні розуміння, ні чистоти, ні покаяння. Але і це не зупиняє любов Божу, і Господь йде далі. Він намагається обережно підвести цю жінку, яка незаконно живе в розпусті, до того, щоб вона сповідувала свій гріх: “Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди” (Ін. 4:16). Але замість покаяння у відповідь звучить напівправда: “Не маю я чоловіка“. І тут можна сказати: ти брешеш, у тебе їх було п’ять, а тепер ти живеш із шостим, – і можна поставити крапку.

Ти брешеш – у цих словах чується гнів, але гнів не творить правди Божої. Правда ж Божа в любові, і Господь продовжує виявляти не лише непохитну Любов, але і всепереможну Премудрість: “Правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти правду сказала” (Ін. 4:17,18). Замість: ти брешеш, – каже: ти сказала правду. Звичайно, Господь не бажає похвалити чи виправдати Самарянку, Він її викрив, але, викриваючи, знаходить таке слово, щоб не відштовхнути її від Себе. Як боялася вона цих слів, таїлася, ховалася від людей, щоб ніхто, вказавши на неї, не сказав: ти живеш із шостим. Як боялася вона підвести очі і зустріти глузливий погляд. Але Господь так викрив її, що, поглянувши на Нього, вона не лише не побачила гнівного засудження, але змогла розгледіти в Ньому щось більше, що виходить за межі звичайної людини: “Господи, бачу, що Ти пророк” (Ін. 4:19).

Христос і самарянка, Генріх Семирадський

Не повторюватимемо те, що вже говорилося неодноразово: особисте свідоцтво, очна зустріч з людиною, яка виявляє в собі святість, здатна справити враження і захопити людину на шлях виправлення набагато рішучіше сотні слів. Побачивши у своєму Співрозмовнику пророка, Самарянка починає розпитувати Його про богошанування: де слід поклонятися – на горі Гарізім або в Єрусалимі? І Господь відповідає їй: “Повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі. Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною” (Ін. 4:21,24).

Так бесіда, яка починалася із слів про воду, криницю, черпак, несподівано обертається повчанням про духовну природу Божества і про розумне, здійснюване в дусі служіння.

Жінка сказала: “Знаю, що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе. Ісус сказав їй: це Я” (Ін. 4:25,26).

Вираз “це я” здатен справити різне враження залежно від того, хто його вимовляє, наприклад, твій шкільний товариш або учитель, колега по роботі чи директор. Але почути “це Я” від Бога не просто страшно і безмежно велично – є колосальна різниця між людським “це я”, і тим, як “це Я” вимовляє Бог. “Це Я” – це ім’я, з яким у громі і блискавці з’являється Бог на Синаї. “Це Я” тотожно Богоявленню, і почути його можна тільки в дусі та істині. “Якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі” (Ін. 4:10), – вимовляє Господь на початку Своєї бесіди. Сказавши “це Я”, Він дає пізнати їй дар Божий – дізнатися в дусі Того, Хто звертається до неї.

І це пізнання цілком міняє життя людини. Скуштувавши води життя, Самарянка кидає свого водоноса, біжить у місто і каже людям: “Ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила” (Ін. 4:29). А що вона зробила? Що Він сказав їй? Те, що вона живе незаконно вже з шостим чоловіком. Спав тягар гріха, і якщо раніше вона боялася показатися на очі, то тепер сама біжить до людей. Якщо раніше вона ховалася від сорому, то тепер вона не хоче думати про минуле, але всі її думки, уся її радість у тому, щоб сповіщати про Нього: “Ідіть, подивіться… чи не Він Христос?” (Ін. 4:29)

Трохи пізніше, коли учні, купивши їжі, повертаються до Христа, вони кажуть: “Учителю, їж” (Ін. 4:31). Але Він відповідає: “Я маю їжу, якої ви не знаєте. Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 4:32,34). У чому ж полягає ця воля?

Воля Того, Хто послав Мене, – каже Господь у другому місці, – є та, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне” (Ін. 6:40). “Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа” (Ін. 17:3). Виконати волю Отця – напоїти живою водою, водою, що тече в життя вічне. Виконати волю Отця – утамувати спрагу богопізнання.

Таке слово Боже, яке сходить до людської немочі, дає нам побачити те краще, що ще зберігається в нас, привертає до себе і позбавляє нас від уз гріха, і не лише учить, наставляє, напоумляє, не лише веде до покаяння, але виявляє нам силу Божу, живлячи душу сокровенним богопізнанням – знанням Бога Отця через послане Їм Слово, Яке з’явилося нам.

Автор: протоієрей Леонід Гріліхес