Про Божу школу

Є люди, яким Бог довіряє більше, ніж іншим. Є люди, які довіряють Богу більше, ніж інші. Господь може покластися на них, а вони покладаються на Нього. Такою людиною був сліпонароджений жебрак.

Щось дано було цьому страждальнику від Бога при народженні, а щось він набув у стражданні – упокорення.

Упокорення не як розуміння власного безсилля, не як абсолютна нездатність щось змінити, а як повна довіра Богові.

Це не те ж саме, що бути просто покірним, роздавленим, безсилим і при цьому усміхненим. Це певний ступінь віри, коли людина поступається своїм майбутнім Богові.

Чому ми можемо думати, що сліпий набув упокорення?

Сліпий отримав від якоїсь людини пропозицію – повіривши голосу серця, піти до купальні Силоам і випробувати долю ще раз. Причому не просто піти, а усвідомлено піти за дивом. Можна було б прийняти за розиграш пропозицію якогось бродячого учителя піти із замазаними очима на джерело і прозріти.

Адже хворий усе знав про свою хворобу і особливе те, що не було того ніколи, щоб сліпонароджений прозрів. Піти, як пішов сліпий – це вчинок величезної довіри Богу. Це і є знаходження на сходах віри, на яких людина поступається своїм майбутнім Богові. Так може поступити тільки людина, яка живе в мирі з Богом.

Сліпота, напевно, найстрашніша втрата в нашому здоров’ї. Тому прозріння – найграндіозніше надбання. Побачити світ, якого ти ніколи не бачив. Такі дивні обличчя людей і дивні очі, спрямовані на тебе, несподівано високе і блакитне небо. І зір, окрім радості, приніс хворому нове потрясіння – випробування віри.

Якщо ми придивимося до свого життя уважніше, то побачимо, що воно все як великий урок.

От ти виконав просте завдання – навчився писати прописом. Далі тобі дали передихнути. Потім – вивчи таблицю множення… Отже, до самої смерті добрий християнин вчиться любити, прощати, вірити, сподіватися, усе покривати, не бажати неправди, а радіти правді. Помилково деякі ці уроки називають спокусами або чимось гірше. Як поганий учень мріє тільки про перерви, так поганий християнин мріє про спокій і йому гидкі уроки віри і любові.

Сліпому Бог поставив “відмінно”, зціливши його, і запропонував наступний – найважливіший крок: пізнати Сина Божого. Урок цей був викладений не в тиші під спів мантр, не прочитаний у книгах, а даний суворим життям.

Згідно із законом юдейським зцілений мав піти показатися священикам, щоб ті упевнилися в тому, що з хворого знята наруга, і він отримав прощення Бога. Так би мовити, офіційне підтвердження зміни статусу перед людьми і Богом.

Зцілений, який нічого не підозрює, приходить до фарисеїв і чує те, що не може вміститися в тверезу голову: “Чоловік Цей не від Бога, бо не шанує суботи. Інші говорили: як може грішний чоловік такі чудеса творити? І сталася між ними суперечка” (Ін. 9:16).

Нісенітниця полягає в тому, що ті, які сперечалися, допускали можливість створення дива окрім Бога. Диявол – шарлатан і фокусник. Думати, що він міг створити справжнє диво, та ще на благо, все одно, що прирівнювати змія до Бога. Усі бісівські “чудеса” на перевірку тільки купа битих черепків.

Таким чином, фарисеї показали себе маловірами. У цьому випробуванні віри вони зробили крок вниз, а сліпий крок вгору:

Це й дивно, – каже той, хто прозрів, – що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає. Споконвіку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження. Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити” (Ін. 9:30-33).

Звернемо увагу на слова: “Ми знаємо” – це і є “здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1) – визначення віри, дане апостолом Павлом. За вірою сліпого йому було і дано.

Фарисеї були поганими. Але тоді, у ті часи про це ніхто не знав, вони були шановані юдеями так само, як зараз нами пресвітери. Можна було з упокоренню, скласти руки на грудях і сказати:

– Простіть і благословіть, чесні отці. Не знав. Навчіть.

Але ні.

І починається найважливіше – розуміння сутності стосунків з Богом – близькості і співпраці. У старозавітній традиції світ Бога і світ людей як вода з маслом: завжди поруч і ніколи разом. Людина може наблизитися до межі світів, дійшовши до ступеня пророцтва. А Бог може послати у світ ангела. Бог, як невидимий і недоступний Цар. Людина – нікчемність, яка докучає Богові, але яку Бог чомусь веде під Свою руку. Тому зцілений сліпий і назвав Христа пророком.

У цьому випадку Бог поступив невмотивовано. Не як Цар або небесний директор, а як люблячий Отець. Це і виявилося незрозумілим для фарисеїв. Були порушені інструкції поведінки двох сторін, що домовилися: Бога і людей. Сліпий смог прийняти нові правила життя з Богом, тому сповідав Христа пророком нової реальності. За що і був вигнаний фарисеями.

У мить він знову став знедоленим. Точніше, тепер уже добровільно прийняв знедоленість, заради переконань. Замість атестата виправдання він отримав вовчий квиток. Напевно це не обіцяло нічого доброго в новому житті колишнього сліпого. Самотність і віра. Але віра в люблячого Бога.

Англійський християнський письменник Честертон сказав, що Господь джентльмен і тому поводиться дуже ввічливо. Нам більше підходить думати, що Він – наш Небесний Отець. Але і в тому, і другому випадку мається на увазі, що Наш Отець дуже ввічливий з нами. Це важливо в тому сенсі, що Сам Бог вибудовує з нами стосунки не як начальник або патрон зі слугою, а як із співробітником.

Адам не був рабом, він був співробітником. Того дня Богові стало важливо змінити стосунки з людиною. Замість ролі небесного самодержця Ним була запропонована роль благородного друга.

У даному випадку колишній сліпий повівся так само, як справжній джентльмен – він залишився вірний і вдячний Ісусу. Джентльменство часто збиткове в матеріальному плані, але жити по-іншому для нормальної людини нестерпно. Благородство зціленого, його сміливість і твердість стали пропуском на новий рівень стосунків з Богом.

Таким же джентльменом був благородний Іов багатостраждальний. Їх долі багато в чому схожі. Та ж упевненість у Богу. Таке ж зберігання простоти душі. Таке ж уміння слухати Бога. А головне, не кваплячись, давати Богові можливість виявити Його власне благородство. Для цього вимагається сила, володіння собою і терпіння.

Можна сперечатися, чому розслаблений, який отримав зцілення біля купелі Вифезда, видав Христа і не сповідував. Через дурість, розрахунок, або просто даром. У розслабленого не вистачило ні віри, ні благородства. Проте, ясне одне, що він не зміг зробити того, що зробив сліпонароджений – пов’язати зцілення з Богом і сповідувати як друга, як лікаря, як людину, яка прийшла від Бога.

Сліпонароджений виявився сильним і вдячним настільки, що зміг сперечатися, по суті, з учителями народу на рівних.

Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити (Ін. 9:33).

Неважко уявити, що колишній сліпий йшов додому засмученим. А вдома його чекали перелякані батьки. Але він зміг залишитися вірним новому почуттю і вдячності. І тут, як завжди саме в таку хвилину, з’явився Бог. Христос протягнув руку, і сліпий зробив крок вгору.

Ісус, почувши, що вигнали його геть, знайшов його і сказав йому: чи віруєш ти в Сина Божого? Він відповів і сказав: а хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього? Ісус сказав йому: і бачив ти Його, і Він говорить з тобою. Він же промовив: вірую, Господи! І поклонився Йому” (Ін. 9:35-39).

Нам, які звикли до Євангелія, на жаль, тут не бачиться нічого дивного, ніякої каверзи. Але для древнього юдея це більше, ніж уся фантастика разом узята.

“Син Божий” – глибина цих слів, взагалі, мало ким збагненна. Ми звикли до них, але що ми самі знаємо про синівство Боже, про таємниці цих стосунків? Злегка підведена завіса Андрієм Рублевим, Блаженним Августином і святими мужами. І до наших днів таємниця ця значна.

Ми звикаємо до того, що нічого не знаємо. Як казав поет: “Ледачі і не цікаві”. І знання це нічого нам не вартує. Чи зрозуміла нам природа Трійці чи незрозуміла, яка різниця? Все одно за цим нічого не стоїть – живемо так само, як безбожники.

У зціленого сліпого це було не так. Таке сповідання могло коштувати йому життя. І саме життя вже почало змінюватися, як своїми зусиллями, так і втручанням Бога. Нам усім не подобається втручання в наше особисте життя. Багато людей невдоволено навіть втручанням Бога. Чи не “навіть”, а часто “особливо” невдоволені участю Господа.

Христос не просто втручається в наше життя, а учить нас і дає уроки святості. Це зрозуміло, але якось нам ліниво і важко вчитися. На молитві злипаються очі, на службі болить спина, у лікарню до друга ноги не несуть. А от біля барбекю можна стояти годинами, без щонайменших ознак втоми. За дружнім столом можна весело базікати цілодобово. Бог і радість – як би речі різні. Тому і віра безрадісна, і співи в храмі такі тужливі, що лимона не потрібно.

Адже ми впевнені, що все знаємо. А що ми знаємо?

Зцілений сліпий, не осягаючи розумом що відбувається, осягнув його сердечною інтуїцією. Йому стало абсолютне ясно, що зіткнувся з чимось раніше невідомим, але божественно величним та істинним. І вклонився Йому.

Ми звикли бачити біблійних персонажів у дивному одязі, схожому на простирадла, що огорнуті навколо тіла. Але ж цього не було насправді. Перед колишнім хворим стояв чоловік високого зросту. Він був одягнений дуже просто, так, як одягаються простолюдини. Хіба що влада в голосі і слова, які неможливо почути від людини, брали за серце. Сліпонароджений не читав ні Золотоустого, ні Августина. І навіть, більше того, він виріс у середовищі, що не допускає можливості бачити Бога. Тільки раз Авраам бачив “трьох мужів”, а Мойсей – частину Слави Божої. А тут людина, яка каже про себе:

– Я Син Божий!

А він перейняв на себе сміливість взяти участь у тому, що було вище сил старозавітних праведників, і вклонився. Зараз наші поклони – це щось від балету, а тоді – це свідоцтво володарювання над особою: “Я приймаю Тебе Господом моєї душі і життя”. Він відчув, як зрушуються світи і відкриваються двері неба! Бог поруч. Такою була ціна його поклону.

Церква сьогодні нам нагадує про школу Божу. Добре б замислитися: а в якому ми класі? Чи знаємо прописні істини любові? Чи вивчили ми Закон Божий не як набір слів, а як набір вчинків, пропущених через себе. І чи отримали ми атестат, сповідувавши Його життям? І поступили, у результаті, Богу на службу?

У Євангелії є місця, при читанні яких серце особливо упивається тонким захватом бесіди з Господом. Це історія про римського сотника, про те, як грішниця омивала миром і обтирала волоссям, про бесіду учнів, які йшли в Еммаус. Усі ці епізоди пов’язані з тим, що Господь приймає благородство людини і Сам з нею поводиться як Друг. Ми бачимо, що сліпонароджений як друг довіряє Другу, і разом творять справи любові. І ми самі спалахуємо цією радістю, і нам теж хочеться жити так, щоб Христос побачив з неба, що Він може покластися на Свого друга і учня. А вже, що ми можемо покластися на Його благородство, про це і мови немає.

Автор: священик Костянтин Камишанов