Бог вже повертається

Вознесіння, Бенджамін Вест

Лише сорок днів православні святкують Пасху. Здається – довгий термін, але пролітає він нестримно, і поступово від радісних вигуків «Христос воскрес!» ми непомітно повертаємося до буденного «Добридень». Пасха відійшла, і має бути сумно. А от не тужливо зовсім, коли думаєш про Вознесіння Господнє. Вознесіння – наше Біле свято, урочистість у білих церковних ризах, у радості, що не меркне, але ллється через край. Несамовите пасхальне тріумфування змінюється тихими веселощами Вознесіння, які є природне продовження Пасхи, її наступний неминучий ступінь.

Христос так багато зробив Своїм Воскресінням: смерть переможена – подумати тільки про це – скільки подиву і захвату будить це одкровення!

І можна було б тут зупинитися і заспокоїтися: пекло зруйноване, смерть скасована, тіло, людське тіло, освячене, зцілене, виправдане, і життя людське пронизане Життям Божества. Але Христос на цьому не зупинився.

Цю обожену і зцілену людськість – створену душу і плоть – Він возносить на небо і саджає праворуч Отця. На Батьківщину повертає людину. «В домі Отця Мого осель багато. А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам. І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14:2,3).

Пошук своєї справжньої вітчизни, своєї справжньої батьківщини – це сама серцевина релігійних пошуків людини. Апостол Павло, роздумуючи про долю старозавітних патріархів, писав якраз про цю інтуїцію пошуку небесного міста, небесної Вітчизни, до якої нас веде Христос: «Бо ті, які говорять так, показують, що вони шукають батьківщини. І коли б вони в думках мали ту батьківщину, з якої вийшли, то мали б час повернутися; але вони прагнули кращого, тобто небесного; тому і Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом; бо Він приготував їм місто» (Євр. 11:14-16). Сидіння праворуч Отця – далекий, але такий близький образ нашої небесної Батьківщини. І це так високо і радісно!

Бог повернув нам нашу справжню вітчизну! Але і на цьому Господь не зупиняється, бо сидіння праворуч Отця – лише епізод, ступінь, прелюдія і підготовка «останніх речей», приготованих Богом для людини. Ангели, що розганяють апостолів на горі Елеонській, вказали їм не на небо дивитися, а споглядати вже зараз Друге Пришестя Христове на хмарі, коли під Одним Володарюванням буде примирене, сполучене, остаточно заспокоєне небесне і земне. Так важко розумом обійняти всі східці цієї цілющої ходи Христової в нашій історії, те, що в давнину називалося незграбним, але таким важливим словом «домобудівництво».

Апостоли жили цим спогляданням – прийдешнього Христа, – Який завершить почате і розсіяні чада збере воєдино.

Вознесіння назавжди залишило свій відбиток на лицях свідків Христових. Христос, Який являвся апостолам після Вознесіння, – це Христос, Який вже гряде на суд. Цей Його образ бачив Стефан і просвітився обличчям, молячись беззлобно і співчутливо за своїх вбивць. Христа, Котрий йде на Останній суд, побачив Павло – побачив і осліпнув від сяйва слави воскреслого Бога-Судді.

Христос вже йде! – от що відчували апостоли, от чому в апостольських текстах так часто і упевнено говориться про швидке пришестя Господнє. Бог вже повертається! Він вже в дорозі! Він вже вийшов. Ще тоді, у день Вознесіння, і всяка чуйна душа відчула і радісно стрепенулася, уловивши цей незримий рух Христа до світу.

Гей, гряди, Господи Ісусе!

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)