Велике доручення: “Йдіть, навчайте…”

Останні настанови Спасителя (Мф. 28:16-20)

Як завершується перше з чотирьох Євангелій? Євангеліст Матфей описує одне-єдине явлення Христа апостолам; таким чином, згідно з його задумом, згідно композиції його Євангелія (а композиція в Матфея продумана досить ретельно), перед нами зустріч – і одночасно прощання. Тим важливіше і значиміше кожне слово Учителя.

28:16. Одинадцять учнів йдуть у Галилею, тобто на батьківщину більшості з них. Як ми знаємо, галилеянином називали і самого Христа як жителя Назарету (про Його народження у Вифлеємі мало кому було відомо). Навіщо вони йдуть туди? У надії побачити воскреслого Учителя, оскільки перед Своїми стражданнями Ісус сказав апостолам: після воскресіння Мого “випереджу вас у Галилеї” (Мф. 26:32). Про це ж мироносицям (а вони – апостолам) нагадав ангел, який відвалив камінь від входу в гробницю: “Він воскрес з мертвих і попередить вас у Галилеї” (Мф. 28:7).

28:17: “І, побачивши Його, поклонилися Йому, а деякі засумнівались“. Засумнівалися, звичайно, не найближчі учні, але деякі з тих, хто разом з ними побачив воскреслого Ісуса. Їх сумнів цілком зрозумілий: адже навіть один з Дванадцяти, Фома, не поспішав спочатку вірити свідоцтву своїх побратимів про явлення їм воскреслого Христа (Ін. 20:24,25).

28:18: “І, наблизившись, Ісус сказав їм: дана Мені всяка влада на небі і на землі“. Здавалося б, що ж тут нового і несподіваного? Ми, які живемо через дві тисячі років після описуваних подій, занадто добре знаємо, що Ісус – це Бог. Цілком природно думати, що Йому як Богу і Сину Божому дійсно належить панування над всім світом. Це вірно, але змістовний акцент тут, звичайно, інший. Пришестя Христа на землю – цією думкою пронизано все Євангеліє – було не в славі і не в зовнішній могутності. Цар Іудейський, на розчарування юдейської революційної партії, не склав конкуренції Іродові, не скинув ярмо римлян, не сів на престол Давидів. Замість цього Він вважав за краще померти. Але тепер, після Хреста, “Бог… прославив Сина Свого Ісуса” (Діян. 3:13) – час приниження минув, настав час слави, час радості.

А далі йдуть украй важливі слова, які нам, – простим віруючим, пресвітерам, єпископам – добре б згадувати частіше. У протестантській літературі для цієї фрази є навіть спеціальний термін: велике доручення. Ось воно, це доручення, дане Спасителям апостолам і всім нам:

28:19,20: “Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам“.

Новиною – можливо, дещо неприємною і зворушливою – для апостолів тут було те, що хрестити треба не лише представників обраного народу, які увірували (згадаємо, що сам Ісус проповідував лише серед Своїх одноплемінників, і учнів посилав тільки по містам Іудеї – див. Мф. 10:5,6; 15:24), але і чужаків, язичників. Мине час – і проповідь серед язичників стане чимось очевидним (почнеться це, як ми знаємо, з апостола Петра – див. Діян. 10 роз.). А ще пізніше все перевернеться: християни – вчорашні язичники, ідолопоклонники – із самопіднесенням і презирством дивитимуться на народ, обраний і створений самим Богом, – так, народ, який відступив від свого Творця, але не знехтуваний Богом до кінця і як і раніше покликаний до спасіння (про це детально говорить апостол Павло в 11-му розділі свого послання до Римлян). Але це вже зовсім інша історія.

У велінні Христовому є, думаю, новини і для нас. Звернімо увагу на те, в якому контексті дано веління хрестити: йдіть, навчайте… хрестячи. Саме по собі хрещення – справа абсолютно недостатня; і не з неї слід починати. Апостол Павло, як ми пам’ятаємо казав: “Бо Христос послав мене не хрестити, а благовістити” (1 Кор. 1:17).

На жаль, навіть сучасний переклад не здатен у точності передати значення слів грецького оригіналу Євангелія від Матфея. Перше з двох слів – “навчайте” – буквально означає “робити учнем”. Учнівство припускає певну стійкість стосунків, їх тривалість і постійність. Спочатку людина має стати учнем апостолів та їх наступників, а потім протягом досить тривалого часу її навчатимуть. І тільки потім звершиться хрещення. Бо, як прекрасно казав блж. Ієронім Стридонський, “тіло не здатне прийняти таїнство хрещення, доки душа не прийняла істину віри”. На превеликий жаль, впродовж більшої частини історії Церкви справа йшла абсолютно інакше. Результат – у наявності.

28:20б.: “І ось Я з вами по всі дні, до кінця віку“. Ці слова Спасителя, звичайно, не можуть залишити християнина байдужим: Христос з нами, з кожною людиною! Кожну хвилину і секунду нашого життя – Він поруч! Але якщо вчитатися уважніше, ми побачимо тут відсилання на самий початок євангельської історії, розказаної нам євангелістом Матфеєм. Описавши події, що йшли за зачаттям Марією Сина Божого, євангеліст резюмує: “Це ж усе сталося, щоб збулося сказане Господом через пророка, який говорить: ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог” (Мф. 1:22,23). Під час земного життя Ісуса з Назарету не називали Еммануїлом. Але тепер Ісус обіцяє бути з нами завжди. І якщо ми разом з апостолами віримо, що Ісус є Христос, Син Божий і Бог, то означає – дійсно “з нами Бог“, – як казав ще пророк Ісая (Іс. 8:10).

Кінцеве “Амінь” (“істинно”, “так”) є далеко не в усіх рукописах Нового Завіту. Можливо, це слово було додане пізніше – як відповідь Церкви своєму Учителю, як відповідь християн на Благу звістку, сповіщену апостолом та євангелістом Матфеєм.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)