Свято Трійці як фінал домобудівництва

І звершив Бог до сьомого дня діла Свої, які Він робив, і спочив у день сьомий від усіх діл Своїх, які чинив. І благословив Бог сьомий день, і освятив його, бо спочив від усіх діл Своїх, які Бог чинив і створював” (Бут. 2:2,3).

Який дивний цей Божий спокій Сьомого дня.

Під час “спокою” Господь розкаюється про Своє творіння і здійснює Потоп, Дух Святий вселяється в Діву Марію, являється над Йорданом і в день П’ятидесятниці. Друга Особа Трійці сходить на землю, приймає плоть і, нарешті, зазнає жахливу смерть на хресті.

Нічого собі спокій! Якщо це спокій, то що тоді не спокій?

Абсолютно очевидно, що спокій був скасований після гріхопадіння і світ почав розвиватися за запасним варіантом. Метою і причиною цього переформатування світу стала людина.

Спочатку вона була створена за подобою Божою, яка зберігалася до гріхопадіння. Після вигнання з Раю Господь захотів повернути людині можливість бути схожою на Бога. Про це нам і нагадує день П’ятидесятниці.

Варто звернути увагу на характерну особливість поворотних моментів історії стосунків Бога і людини – зішесття Святого Духа. Він входить у світ першим і готує його до зміни.

Так було з Дівою Марією. Так було з апостолами. Дух Святий як би готує світлицю Господові. І тільки після цього в нову храмину вселяється сам Бог.

Так сталося і з апостолами. Так було і з нами. Святий Дух, вселившись у нас, приготував чисту світлицю для Христа. І Бог вже було хотів туди увійти, як сталося несподіване – багато хто з нас відмовився впускати туди Хазяїна.

У Бога ніколи не зникало бажання достукатися до нас і увійти в храмину нашої душі через двері серця і тим самим повернути нам втрачену богоподобу.

Але людина наполегливість Творця прийняла несподівано неадекватно. Раз Бог так старається, відповідно, Йому це сильно треба. Якщо Йому треба, то я можу повередувати, посперечатися, зажадати умов і навіть відмовитися, якщо ці умови мені здадуться невигідними.

Що ж, Бог дав людині історичну можливість насолодитися своєю волею і гріхопадінням, своїм горем і самотністю, своєю дурістю і сліпотою в надії, що намучившись сама з собою, людина здогадається повернутися до Того, з Ким вона була щаслива. І частина людей це усвідомили повною мірою.

Ці нові люди добровільно прийняли від Бога нові права і нову міру відповідальності. Їх спільність утворила Церкву – новий народ Божий.

Сенс існування народу Божого полягає не в обов’язку керувати іншими народами в справі спасіння, а в тому, що в ньому збирається втрачений образ Адамів. Як мозаїка складається з різноколірних маленьких шматків смальти, так образ Адамів відновлюється з безлічі святих і праведних людей. Кожен зі святих у чомусь святий, а в чомусь недосконалий, але зібрані разом святі утворюють Церкву, яка в цілому непогрішна.

Відновлення образу Адамового в людстві почалося в день П’ятидесятниці. Людина і Бог разом перевернули велику сторінку історії світу. У цьому єднанні з боку Бога взяли участь усі три Особи Трійці. Печать на Новому Завіті була поставлена Святим Духом.

Не лише апостолам, але і всім нам було запропоновано стати учасниками Нового Завіту.

Ми всі, розуміючи це розумом, живемо дивно. Наша міра неввічливості чи нахабства по відношенню до Бога зашкалює. Ми просимо прав без відповідальності. Комусь хочеться літати, комусь блаженствувати в байдикуванні чи докучати Богові базіканням. Комусь хочеться знати мови ангельські чи бачити творінь морських і розуміти мову трав. Але якось так, щоб з вигодою для себе, як Симон-волхв.

Але що ще дивно – багато хто не розуміє ціну милості Божої. На літургії ми неодноразово просили і благали дати нам преобразитися, як дари, що лежать на престолі, і стати живою просфорою. І Церква свідчить про готовність Бога піти нам назустріч вигуком: “Святеє святим”. Тут “Святі” – це ми, а “Святеє” – це нам. І Бог дає, а ми не беремо. Апостоли прийняли, а ми ні.

Дві тисячі років дари готові до видачі будь-якої хвилини, кожному, хто потрудився – безперервно, щодня і щохвилини, а ми ухитряємося чи не помітити, чи відвернутися від дива.

В результаті нашої дурості і вражаючої легковажності ми залишаємося рабами, а не синами Божими. Нас не змінює ні храм, ні молитва, ні пости.

Причина відсталості – в егоїзмі і страх розставання із смертельною солодкістю первородного гріха. Замість життя з Богом ми вибираємо сумнівний скарб і привабливість Адама.

Але якщо я не приймаю Бога, то навіщо прийшов у храм? А якщо приймаю, то чому не живу ясно і просто?

Але цей парадокс чомусь нас не тривожить. Більше того – у дні церковних свят ми тріумфуємо з якоюсь вражаючою безпосередністю і “дивною” радістю, непричетною до Бога. І якось усе це нам здається правильним і нормальним.

Наша зміна і наближення до Бога – є єдиний сенс життя. Суть цієї зміни – у нашому бажанні любити, тобто бути ближче до Бога. Любити не абстрактно і не в порожньому просторі, а бути пов’язаними любов’ю як з Небесним Отцем, так і з Його чадами – нашими братами і сестрами.

Звернімо увагу на цю характерну особливість християнства і його основи – союз любові. Усе, що нас зв’язує в Церкві не цим союзом, – не від Бога. І все, що не наповнене любов’ю, не є Церква. А всі, хто живе без любові, хто завгодно, тільки не християни і до Церкви, відповідно, не мають жодного відношення.

Бог реалізував запасний варіант розвитку створеного світу. Він змінив занепалий світ і дав йому можливість наблизитися до Бога. Завдяки цьому доповненню до днів творіння, людина набула можливості бути з Богом не лише в райському, але і в спрощеному тілі. Нова, змінена Христом природа людини виявилася здатною до прийняття в себе божественних властивостей.

З чого почати своє особисте обоження?

Здається, що так просто побачити себе перед Богом. Адже людина так і замислювалася, як співрозмовник і співпрацівник Богові. Але, на жаль, ми замість торжествуючого разом з нами Бога помічаємо тільки зовнішню сторону події – службу, хресні ходи, зібрання і трапезу.

Захоплюючись зовнішньою стороною події, ми, часто, не помічаємо головного учасника свята – Бога і Його бажання бачити нас схожими на Нього.

Божі свята повинні проходити перед лицем Божим і на Його славу. Свято є той час, коли все світське прагне стати місцем і засобом присутності Божої. У ці дні “створене і видиме бере участь у Божественному житті, і між ними виникає “благодатна тотожність”.

Суть свят – у нагадуванні того, що люди були покликані до життя як носії Божественних субстанцій. Чи, якщо сказати простіше, свято – день спогаду того, що всі ми, які люблять Бога, є сосуди Святого Духа.

“Благодатна тотожність” людини з Богом здійснюється через отримання чистого серця. А першим кроком до нього може стати чиста совість, яка приготована до Божого свята. Вона є першою умовою успішного пошуку і отримання божественних властивостей. Пошук цей триває все життя. Ми шукаємо Бога. Бог шукає нас. Історія любові, завдовжки у вічність.

Дні творіння тривали мільярди років. І ми про них можемо побічно здогадуватися з дослідів науки. Але остання творча частина цієї роботи відбувається в нас на очах і над нами. Не просто над нами, але виключно за нашим бажанням.

Полудень Сьомого дня творіння стався у світлиці Сіонській, коли апостоли прийняли на себе благодать Святого Духа. Тим самим вони повідомили світу про можливість відновлення первородної святості. Ми, як і Адам, тепер можемо бути з Богом.

П’ятидесятниця стала днем примирення і взаємного отримання. Трійця – абсолютно особливий день, основна риса якого – пам’ять про симфонію Бога і людини. У ній виражена повнота і вінець задуму Божого про занепалу людину, що виражається в можливості боговтілення.

У Різдві зусилля Бога ще доки не знаходять підтримки людського єства з огляду на те, що тіло знаходиться в дитячому недозрілому стані. На Пасху єство тіла, що виривається з пекла, тільки дозріває. Про що ми здогадуємося з того, що Христос не дозволяє до Себе торкатися Марії, яка зустріла Його в саду Гефсиманському.

І тільки після Пасхи, людська природа виявляється готовою до свідомої відповіді на пропозицію Бога укласти новий союз любові. Тому Трійця – це вінець усіх свят нового часу, що затвердив любов, як основу світу.

І дай нам Бог знайти себе в Божій Церкві. А в Церкві знайти себе в любові. А в любові знайти Бога.

Через нашу слабкість ми не можемо змінитися в одну хвилину, як апостоли, але нам неодмінно треба змінюватися і відліплюватися від землі і земного. Нам треба, на радість собі і Богові, нарешті, підвести очі до неба і розгледіти там наш Отчий дім. У чому допоможи нам, Господи.

Автор: священик Костянтин Камишанов