Чому гріх вбиває радість?

Другий з плодів Святого Духа, згаданий у Посланні до Галатів – це радість. Так, радість є справа благочестива, угодна Богові, навіть свята. «Бо Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові» (Рим. 14:17) – свідчить Біблія. Нам прямо заповідано радіти – «Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте» (Флп. 4:4)

Біблія повна закликів радіти.

Смуток – гріх. Як із заповіддю любити, це може здатися незрозумілим. Радість – це саме емоція, переживання, яке ми і раді б відчувати, та не можемо. Радість не можна включити якоюсь кнопкою – а то ми б усі включили. Люди навіть намагаються зробити це, вживаючи алкоголь або наркотики.

Проте не можна сказати і того, що радість абсолютно не в нашій владі. Людина не може вмить створити зрілі колосся на своєму полі – але вона повинна трудитися, саджати насіння і виполювати бур’яни. Радість вимагає терпіння, і завзятості, її потрібно вирощувати, як рослину, і, що дуже важливо, її не потрібно вбивати.

Парадокс нашої пропащої природи в тому, що ми відчайдушно хочемо щастя – але робимо все, щоб зробити себе нещасним. Так і з радістю – так, ми хочемо радості, але в той же час робимо все, щоб убити її.

Гріх вбиває радість; мабуть, найбільш яскравий приклад – ті самі алкоголь і наркотики, які не збільшують об’єм радості в житті людини. Услід за короткою ейфорією слідує ще глибший емоційний спад. Люди, які радять людині в стані горя чи смутку «пити з горя» страшенно помиляються, – найбільше число самогубств здійснюється саме під впливом алкоголю. Він тільки посилює смуток і доводить людину до відчаю. Але це так відносно будь-якого гріха – людина думає, що вона нарешті знайде радість, що крадені гроші або розпуста зроблять її щасливим, але це знову виявляється не так. Люди часто кажуть, що християнство вимагає відмовитися від «радощів життя». Це вірно з точністю до навпаки – християнство вимагає відмовитися від того, що вбиває радість.

Один з гріхів, що вбиває радість негайно, прямо і безпосередньо – це нарікання. Гнівні претензії до Бога, до людей, до обставин, буркотливе невдоволення усім, почуття особистої образи і залишення, що старанно підігрівається. Парадокс людини, яка постійно нарікає, у тому, що вона ремствує через те, що вона нещасна, але вона не може бути щаслива саме тому, що вона ремствує. Жодні зміни обставин не можуть їй допомогти – просто людина, яка раніше бурчала на занадто рідку кашу, бурчатиме на занадто дрібні діаманти. Радість неможлива без упокореного і вдячного серця – як каже Святе Письмо: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:16-18).

Інший вбивця радості – гнів, лють і засудження стосовно інших людей. Подивіться на соціальні мережі – як люди розгнівані! І які вони сумні!

Тому шлях до радості – це покаяння. Усвідомлення своїх гріхів, їх сповідання, зусилля, спрямовані на те, щоб виправити своє життя. Коли ми гніваємося на чужі гріхи, ми приходимо в усе більший смуток; коли усвідомлюємо свої і розкаюємося в них – ми змінюємося і стаємо здатними до радості. Ми стаємо ґрунтом, на якому вона росте.

Але, звичайно, мало віддалятися від того, що вбиває радість; ми повинні звернутися до того, хто її творить – до Бога Святого Духа. Ми повинні шукати Його в молитві – особистій і церковній, і, особливо, в Євхаристії.

Радість пов’язана з вдячністю і надією. Радість – це коли ми знаємо щось дуже, дуже хороше. Щось, настільки прекрасне і утішливе, що ми не сміємо в це повірити – але знаємо, що це правда. Христос каже апостолам радіти, бо їх імена записані на небесах.

У самій глибині нашої особистості, набагато глибше, ніж досягають будь-які життєві бурі, у нас є надія і радість – ми знаємо, що є першою і останньою істиною про реальність. Бог є любов, Його любов переможе, Його промисел веде нас у Його Царство. Тут, на землі, нам може бути доступне передчуття цієї радості. Як каже апостол Павло: «Знаю чоловіка у Христі, який чотирнадцять років тому (чи в тілі – не знаю, чи без тіла – не знаю‚ Бог відає) узятий був до третього неба. І знаю про такого чоловіка (не знаю – в тілі чи без тіла‚ Бог відає), що він був узятий в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2Кор. 12:2-4).

Дитина, яка знає, що відразу ж після закінчення уроку батьки прийдуть за нею і повезуть її на море, уся вже там – де пісок і хвилі, і величезні південні зірки. Християнин, який знає, що Господь веде його в Небесний Єрусалим, думками вже там, і зі страхом і радістю великою чекає свого переселення додому. Як сказав преподобний Єфрем Сирин, «Покаяння – це трепет перед воротами раю».

Джерело цієї радості і благоговійного трепету – наше розуміння і відчуття близькості Бога, Який став людиною, щоб спасти нас, і невпинно піклується про нашу вічну радість.

Автор: Сергій Худієв