Ближнє світло

Обрання Ісусом перших учнів (Мф. 4:18-22)

Значення слова “апостол” нерідко сприймається як “учень Христовий”. Тобто Учитель учить, а учню відведена лише пасивна роль – слухати. Між тим у перекладі з грецької “апостол” означає “посланець”. І тоді виникає вже дещо інша картина: посланець, з одного боку, має більшу самостійність у діях і в рішеннях; з другого боку, усе його життя має бути зосереджене на цьому служінні. Це учнем можна бути по суботах або неділях, а в іншій час як і раніше ловити рибу чи продавати комп’ютери. Але якщо ти посланець – то ти вже належиш не собі, але тому, хто тебе послав.

Андрій і Петро, Іоанн і Яків до моменту свого покликання вже були учнями (про першу зустріч Кіфи і його брата з Ісусом розповідає нам у своєму Євангелії їх співтовариш – див. Ін.1:35-42). Але тепер, через кілька місяців, Ісус міняє характер їх взаємовідносин: Він вимагає йти за Ним.

Але які перспективи відкриваються перед двома парами братів? Зараз вони рибалки – це дозволяє їм добувати собі прожиток. А Ісус обіцяє зробити їх ловцями людей (у грецькому тексті в обох випадках – і для “рибалки”, і для “ловця” – стоїть одне і те ж слово). Але не будуть же вони їсти людей, насправді? Таким чином, вони залишаються без кусня хліба. Так що ж вони натомість отримають? І головне: навіщо все це?

Невідомо, чи задавалися учні такими питаннями. Але рішення, як ми знаємо, вони прийняли швидко: залишили свої сіті (а Іоанн і Яків, як сказано, – також і свого батька) і пішли за Ісусом.

Що ж було в Ісусі – на вигляд звичайному чоловікові, теслі з провінції – що ж було в Ньому такого, що слово Його “мало владу” (Лк. 4:32)? Так, ми знаємо, що Ісус – Бог і людина, ми прочитали це в книгах. Але от перед галилейськими рибалками – людина, яка одягнена зовсім не в ошатний одяг, вогонь з неба не зводить і явним чином ніяк не проявляє свою владу і велич. Що в Ньому було такого?

У Ньому було те, що називають “відблиском вічності”. Учні слухали Його чи просто дивилися на Нього – і їм поступово все ставало ясно. Ні, у них, звичайно, було дуже багато питань, і вони їх задавали до самого кінця – іноді це виходило досить незграбно. Але загальний напрям руху вже тоді їм був зрозумілий: треба йти за Цим Чоловіком. Там, де Він, – там любов, краса і істина.

Але от минуло дві тисячі років. Ми християни, тобто теж учні Христові. Але Учителя більше немає з нами – Його немає тут, на землі. Зрозуміло, ми знаємо, що сама Церква – це Тіло Христове; ми віримо, що Спаситель невідступно перебуває у Своїй Церкві. Але, чесно зізнавшись самім собі, визнаємо: адже це далеко не те ж саме, що бачити Ісуса, розмовляти з Ним, плисти разом з Ним у човні по озеру, розділяти з Ним трапезу, ночувати під одним дахом. Коротше кажучи, нам потрібна віра – а з цим буває легко тільки в період, коли робиш у вірі перші кроки.

Але от якби була поряд з нами людина, на обличчі якої ми побачили б той самий відблиск вічності. Як же бути нам, як вірити, чим надихатися, якщо нас явно не оточують святі?

Здається, вихід все ж є. Так, ми і наші близькі не досягли ще висот духу – але всі ми (віруючі і невіруючі, християни і атеїсти) створені за образом і подобою Божими. І при всій нашій гріховності, яка, як короста, покриває нашу душу і сковує дух, цей образ і ця подоба іноді несподівано просвічують у людині – в її слові, жесті, посмішці чи справі. І тут важливо не пропустити цю мить – бо в такі моменти людина стає провідником Божественного світла. Вона, іноді сама того не усвідомлюючи, перетворюється для нас на маяк, що вказує шлях у нашому повсякденному плаванні, що підказує, як оминути підводні рифи смутку, відчаю і цинізму, зіткнення з якими загрожує катастрофою.

Кажуть, людина людині вовк. Але для християнина розуміння життя, розуміння взаємин з людьми має бути іншим: людина людині – Христос. Ісус вознісся на небо, але Він залишив нам нас. У Новому Завіті представлене надзвичайно високе вчення про людину. Апостол Павло пише до коринф’ян (1 Кор. 6:19), що їхні (а значить, і наші) тіла – храм Духа Святого. Христос у притчі про Страшний суд (Мф. 25:31-46) прирівнює Себе до “менших цих“. Він підкреслює особливий сенс і силу спільної молитви (Мф. 18:20). Він, нарешті, ставить любов до ближнього найважливішою заповіддю після заповіді про любов до Бога – або, точніше, разом із заповіддю про любов до Бога (див. Мф. 22:39).

А раз так – то постараємося ставитися до людей, які оточують нас, не як до докучливого натовпу, але як до тих, у кому ми можемо побачити самого Христа, хто може стати для нас джерелом натхнення і втіхи. І пам’ятатимемо, що і самі ми теж покликані світити, щоб люди, бачачи наші добрі справи, прославили Отця Небесного (див. Мф. 5:16). І – звідки знати? – можливо, хтось з них побачить, почує завдяки нам заклик Христовий, покине все і піде за Ним.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 2 Неділя після П’ятидесятниці