Земля не рай, а вигнання з раю

(Слово святого Василія про життя суєтне світу цього)

Одна з наших помилок, браття, полягає в тому, що ми нерідко уявляємо себе як би безсмертними на землі; думаємо, що можемо бути щасливими і тут; ганяємося за земними благами, у них бачимо завдання і мету життя, на них витрачаємо сили і здоров’я, через них нерідко губимо і совість, і душу. А піклування про єдине важливе вважаємо, якщо тільки вважаємо, мало не останньою зі своїх справ. Хто міг засліпити нас таким жахливим чином? Скажіть, поклавши руку на серце: чи може земне цілком задовольнити нас? Хто тут може бути по-справжньому щасливим? Хто залишається всім задоволеним – і блаженним? На жаль, всякий з нас, якщо глибше вникне в справжнє життя, всякий скаже, що немає тут нічого надійного, твердого і постійного, бо минає образ світу цього… і похіть його (1Кор. 7:31; 1Ін. 2:17), і врешті-решт усе згладжується рукою смерті. А звідси чи не повинні всі ми дійти до висновку, що все земне не для нас, що не повинні ми тому прив’язуватися до нього, і що створені ми зовсім не для цих суєтних і скороминучих благ і насолод, а для життя вічного.

«Життя світу цього, – каже св. Василій, – великим смутком наповнене і зітханням; воно ні для кого не безжурне і наповнене лестощами і злістю. Одних, які не одружилися, долають погані похоті, а інших, одружених, долають великі турботи про домашні справи, про виховання та утримування дітей і подружжя переслідують; мучать спори з сусідами, турбують суди і тяжби. І кожен день свої прикрості приносить, як тим, хто носить багряницю і вінець, так і тим, хто одягнений у дрантя. Вночі, у пильнуванні не відступає непокоєння про те, що сталося вдень, а уві сні спокушання від бісів. До бурхливого моря подібні всі людські речі, моря, в якому ми тонемо, думаючи врятуватися, тримаючись за нікчемну гілку; самі ж гірше за вітер обурюємо один одного і як у вирі крутимося. Одного чекає завдання землю обробляти, другому хочеться узяти в брата те, чого йому сам не давав; інший, узявши в борг, належне не віддає; цей ніяк не може насититися у своєму сріблолюбстві; цей, втративши довіру в людей, нужду терпить. Один тужить, нічого не маючи, а другий, і багато маючи, також не радіє. Жебрака докоряють, а багатому мережі розставляють. Наділені владою страждають від гордості. Багато хто часто свариться між собою; один одного в сутичках вбивають, грабують, мучать насильством. Брехня звеличується, любов віддалилася. Істина залишила землю. Хитрість і наклеп честю вінчаються; лихварі управляють містами. І все це на землі зібране».

Так от, браття, яке справжнє життя, до якого так ми прив’язані! Яке може воно дати нам щастя? Чим задовольнить нас? На жаль, на кожному кроці бачимо, що усім нам дає воно лише горе: одним хворе тіло, яке зовсім вже не дозволяє насолоджуватися тим, що вони мають, другим дещо благ більше, але менше щастя; іншим посаду, яка піддає їх переслідуванням заздрості і занепокоєнню відповідальності; іншим багатство, але при багатстві в сім’ї нещастя… Іншим, але що ми кажемо: іншим? Усім нам, врешті-решт, замість очікуваних плодів солодкості і радості, усім доводиться жати лише терня прикрощів і печалей. Чи це наше призначення? Чи для цієї суєти і горя створив нас Господь? Ні, браття, і з одного роздуму лише про те, що все суєтне і нікчемне на землі, ви скоро переконаєтеся, що не земля, а небо є наша рідна вітчизна, з якої ми вигнані в цю країну скорботну і чужу, що є загробне життя, і що в ньому лише одному ми можемо знайти для себе істинне щастя і спокій. Будемо ж з причини усього сказаного понад усе піклуватися про душу безсмертну, збагачувати себе тим, що піде з нами у вічність, тобто справами добрими, і пам’ятати, що лише на небі блаженство. Амінь.