Нервовий піст

Щороку – одне й те саме. Щорічний струс і випробування. Перевірка на міцність і вірність. Іспит на спроможність. Проба на достовірність. Це все – про Великий піст, час красивий і сумний, урочисто-задумливі служби, аскетичні досліди і духовні вправи.

Ми постимо не просто так. Не виконуючи древній і незрозумілий звичай, сімейну традицію чи національний каприз. Питання – у доступності істини. Треба так змінити себе, щоб та істина, те Одкровення, що є нервом усього християнського життя – Благовістя Пасхи і Воскресіння, перемога над смертю – стало доступне нам, було пережите реально і дійсно в моєму особистому досвіді. Тому сенс Посту – у Пасхі.

Ми змінюємо себе, працюємо над собою, щоб ця звістка досягла нас в її не спотвореному вигляді. Не просто як ніжне сімейне свято з таємничою нічною службою і розговлянням за круглим бабусиним столом – це теж важливо і мати такий досвід – величезне щастя, – але преображення всього світу, єдність цього світу в єдності Життя Божественного, благодаті Переможця Смерті, яка все пронизує, усе воскрешає. От для чого ми очищаємо себе, виправляємо свої злі навички, і ще простіше – знайомимося із собою, тією самою людиною, до якої ця пасхальна звістка звернена.

Багато православних людей помічають, що Постом стаєш сам не свій. Загострюються якісь риси характеру, просинаються забуті пристрасті, образи і дратівливість. Несподівано для себе можеш образити людину – от прямо на рівному місці розсердитися через дурницю, нісенітницю, за інерцією розхвилювавшись, як дитина чи вередлива панночка.

Несподівано обжертися якимись булочками до болів у животі, три ночі підряд дивитися нудний серіал, який раніше б не включив просто з гидливості. І якось увечері оглянувши своє сіре і незатишне життя, розревітися від жалості до самого себе.

Люди, які давно кинули палити, забули смак випивки, веселі і спокійні в звичайному житті, зовсім необразливі і ввічливі, несподівано зриваються кудись вниз і в’яло падають без опору, винувато посміхаючись самим собі. Ніби не Піст зовсім, а напад “зловісних мерців” – пристрастей і звичок, забутих і, здавалося, винищених остаточно.

Що це таке? Чому це з нами відбувається? І хто в цьому винен? Можливо – звичайне весняне загострення, зміна погоди і гормональний збій, раптовий перехід на рослинну їжу і завищені вимоги православного благочестя? Це все, звичайно, важливо, і досвід показує, що найпростіше пояснення найчастіше – найбільш вірогідне. Проте.

Наше звичайне розмірене життя не дає нам вглядітися в себе – що за чудовиська дрімають там усередині колодязя. Так буває, що людина, яка прийшла вперше на сповідь, нічого про себе поганого і сказати не може – і адже не бреше – дійсно – пристойна людина, любить вірші і кішок, відвідує батьків по суботах, і з нерозумінням читає у прп. Іоанна Ліствичника про те, що в серці кожної людини живе насіння всіх, абсолютно всіх гріхів, і порок – у серці кожної, підкреслюю – кожної людини, а значить і в моєму.

– Що ж виходить – і Гітлер у мені гніздиться, і Сталін ховається?

– Неодмінно!

– Але як же, перепрошую, адже я пристойна людина.

– Постити пробували?

Це дуже складна тема, що вимагає довгої і детальної розмови, і я тут наведу лише один образ, натяк, аналогію, яка допоможе дещо прояснити. Є люди, схильні до марихуани і гашишу, молоді, в основному люди. Безжальні соціологи навіть стверджують, що в США 40% школярів хоч би раз пробували “травку”. Не про це мова. Цей наркотик містить речовини з майже “кінським прізвищем” – канабіноїди. Ці хитрі “конячки” дуже люблять “влаштуватися” в жирових тканинах людини, – затишніше там, чи що?

Потрапили в організм людини, і сидять тихенько серед ліпідів – у мозку, легенях та інших тканинах багатих жиром. І дуже неохоче вони з жиру йдуть, іноді можуть і по 6 місяців сидіти і голосу не подавати. Але раптом – почала людина худнути. Захворіла, допустимо, піднялася температура, або сіла на дієту, або перенервувала – “конячки” вириваються з “жирних обіймів”, і людина, яка давно вже марихуану не пробувала, у самому непідходящому місці, скажімо, за кермом, на іспиті, стоячи на балконі, несподівано побачить море, пальми і акул, одним словом, зазнає наркотичне сп’яніння.

Щось подібне відбувається всякий раз, коли людина наважується на якийсь духовний подвиг. Зв’язані в нашій душі метушнею і клопотом, прокидаються наші “коні”, цілі кавалерії пристрастей і змітають прикордонні застави, а з ними і надії чогось досягти, у чомусь добитися успіху, просто стати кращим. Це нормально. Не потрібно зневірятися.

Якщо вже я беруся винищити зло з себе, вигнати те, що не просто нишком отруює моє життя, але вводить в оману мій розум і волю, – слід набратися мужності і рішучості, сміливо називаючи речі своїми іменами, не боячись “давати імена” демонам, що живуть у мені, боротися з цими звірами, з гідністю переносячи поразки, бо навіть ці поразки учать нас не лише цінувати дар Пасхи, але і зовсім просто – бути поблажливими з ближніми, що і є та міра мудрості, яка доступна найневдалішому піснику.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)