Людина не може змінитися після смерті

Дорогий багатіє, мені дуже шкода тебе. І я ні за що не стану тебе засуджувати, не скажу проти тебе жодного слова – бо сам можу опинитися на твоєму місці. А якщо почну засуджувати, значить – я такий же, навіть ще гірше. «А-а, бачите, багач що накоїв?» А ти що накоїв? А я? Хіба ми кращі? Ми, як і він, не повторюємо постійно: «Господи, помилуй мене! Боже мій, помилуй мене!»

Тому дуже важливо ще в цьому житті навчитися весь час повторювати про себе ці слова. Тоді і в майбутньому житті нас помилують. Будемо милостиві, щоб і над нами змилувалися. Не засуджуй, щоб і тебе не засудили; прощай, щоб і тобі простили; утіш, заспокой ближнього – і його спокій передасться твоїй душі. А якщо в цьому житті ми тільки і робимо, що кривдимо, ображаємо, ранимо і пригнічуємо – як можна сподіватися на милість у житті вічному? Що ми тут даємо, то там і отримаємо. Що посіємо, те і пожнемо.

Думаєш, це все казки? Ну звичайно! От багач і отримав казкову долю. Як спрага мучила його в пеклі, як хотілося відчути на губах хоч би краплю води! Але в пеклі немає покаяння. Чому? Чому не можна розкаятися і все змінити? Бо на це тобі було відпущено Богом досить часу. Шістдесят, вісімдесят, дев’яносто років – уявляєш, скільки разів у тебе була така можливість? З дитинства і до самої смерті! Але ти втратив цю можливість. І Господь каже: «Усе, годі, у тебе було досить часу. Більш ніж достатньо».

Коли востаннє ти сповідувався і причащався? На минулу Пасху? На Успіння або, можливо, на Різдво? Коли? Ти постійно відкладаєш. «Не зараз, іншим разом! Нічого страшного, наступного тижня сходжу». Наступного тижня! От так можливість і втрачається. А людина, що втратила можливість п’ять разів підряд, не скористається нею і далі.

Що ж до смертного часу, то після нього наші дії і вчинки вже точно ніколи не зміняться. Усе, це кінець. Людина не може змінитися після смерті, не може перейти з одного стану в інший – не може перейти з пекла в рай. Ніяк. І з раю в пекло – теж. Стан душі не змінюється. Земного життя вистачає для того, щоб врятуватися або, навпаки, відправитися в пекло.

Тому наше життя тут – це дуже серйозно. Подумати тільки – якісь вісімдесят або дев’яносто років визначають нашу вічність! Саме так. Прямо як школа. Дитина поступає в перший клас, вчиться, стає старшокласником, і ці шкільні роки визначають її майбутнє – куди вона піде потім, яку спеціальність обере. А декілька років, проведені в університеті, у свою чергу, визначають, ким людина працюватиме до пенсії.

Так і наше земне життя. Дитині ми кажемо: «Синку, ти вже старшокласник. Треба старатися. Старатимешся – і з університетом усе вийде».

Бог каже нам те ж саме. Вашого земного віку вистачає для вічності. І якщо хочеш у рай, чини розумно. Ні, тут не треба вигадувати якісь хитрі способи – як би мені потрапити не в пекло, а в рай!

Просто будь розумним. Як? «Господи, нехай усе буде не як хочу я, а як хочеш Ти». От що таке поводитися розумно.

І Бог відповість: «Живи вісімдесят років тут, на землі, так, як потрібно – і у вічному житті на тебе чекає безперестанне щастя, тепло, спокій, заспокоєння і радість». Розумна поведінка. Тому і кажуть про деяких мучеників – потрібно ж, кілька днів мук, і усе, тепер вони назавжди в раю, куштують вічне блаженство!

Бачите? Християнин має бути розумним.

А в цьому житті ми тільки і робимо, що забуваємо

Пам’ятаєте, що відповідає Авраам багачу на його прохання? «Чадо! Згадай». Бачите – у раю немає місця неприязні, і Авраам називає багача чадом, без всякої злості – бо коли когось ненавидиш, то це не рай, це пекло. А в раю – тільки любов. Але при цьому ті, хто в раю, ніяк не можуть допомогти тим, хто в пеклі. На жаль. І тому пекло стає ще жахливішим. Любов праведників викликає ще більші страждання грішників, без щонайменшого на те бажання перших. «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого, а Лазар – тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш. І, крім усього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само звідти до нас не переходять» (Лк. 16:25-26).

Усе змінилося. Згадай, як ти жив. В одного святого отця я читав, що у вічному житті наш розум, наші думки будуть досконалими. Там не буде так, як буває з нами після уранішнього пробудження, коли голова насилу міркує і треба певний час, щоб отямитися.

Там розум стане ясним – абсолютно у всіх, навіть у тих, хто за життя мав проблеми з психікою і розумовим розвитком. На тому світі ми всі дуже чітко бачитимемо реальність – і згадаємо всі свої вчинки, які привели нас сюди. Бо тут, зараз ми, на жаль, багато що забуваємо, а істина (грец. α-λήθεια) є пряма протилежність тому, що забувається (грец. λήθη). Це факт яскраво підкреслює: істина настільки сильна, безперечна і прекрасна, що її неможливо забути.

А в цьому житті ми тільки і робимо, що забуваємо. Забуваємо, чого від нас хоче Бог, забуваємо молитися, забуваємо розрізняти добро і зло, забуваємо, що всі ми – люди, і тому ненавидимо своїх ближніх, які такі ж, як ми. Нашу совість ніби усипляють, розум немов укритий покривалом – ми не розуміємо, що з нами відбувається.

Проходячи повз храми, дивимося на них як на звичайні будівлі – ніщо не чіпає наше серце, розум мовчить, коли ми бачимо місце, де людині відкривається Сам Господь і відбувається Євхаристія, відбувається Святе Причастя. Ми поблажливо посміхаємося, не замислюючись над тим, що відбувається в нашому житті, над тим, як усе це важливо, значуще і рятівне.

Ми живемо як п’яні чи занурені в летаргічний сон, не розуміючи, що відбувається. Але коли ми покинемо цей світ, наш розум прокинеться, ми побачимо нарешті все як є, проте буде пізно. Зрозуміємо, що не слід було сміятися над тим, над чим сміялися; зрозуміємо, що Бог – це Непорушна Істина; що вічне життя існує; що Христос – це Той, Хто полюбив нас неймовірно сильно, а оскільки за все своє життя ми так і не прийняли Його любові, то не приймемо її і зараз. І що ж тепер залишається робити?

Але на тому світі ми пам’ятатимемо про все

От чому я говорю, що земне життя – це дуже серйозно. Уявляєте, що означають ці дев’яносто років, які можуть дати вічне блаженство? І як це буде чудово! Один афонський чернець, о. Маркел (він жив у монастирі Каракал і помер кілька років тому) хворів на рак і дуже страждав, болі були жахливими. І одного разу йому явилася Пресвята Богородиця. Вона сказала: «Потерпи ще трохи, скоро опинишся поряд зі Мною. Там ти відпочинеш і насолоджуватимешся вічним блаженством».

От як. Дуже розумна поведінка – потерпіти тут, щоб потім жити з Богом. На рак хворіти зовсім не легко, це страшенні болі, які примушують стогнати і плакати. Я і не кажу, що це легко. Я маю на увазі інше. Скільки ти хворітимеш – рік, два, три, п’ять? Так, це дуже важко, розумію, і тому співчуваю тобі. Але потім ти вічно радітимеш! Прославлятимеш Христа і казатимеш: «Господи, слава Тобі! Дякую Тобі!» – «А як же ті п’ять років, що ти хворів і страждав?» – запитає тебе Бог. – «Господи, це все ніщо в порівнянні з тим, яку насолоду я зараз відчуваю! Правда, ніщо. І Ти знав про це, тому і попустив мені захворіти. У Тебе був Свій план. І як я міг тоді ремствувати, як міг гніватися і сперечатися з Тобою? Адже я був частиною Твого плану! І тепер я бачу, що чекало на мене попереду, яка насолода».

Так і Лазар отримав насолоду – на противагу багачу, який пам’ятав усі свої гріхи і вади. Бо якби він їх не пам’ятав, то щиро запитав би : «Господи, чому я тут? Що я тут роблю, у пеклі? Чому я так далеко від Тебе? Що робив не так?» Ні, на тому світі ми пам’ятатимемо про все і тому скажемо: «Я тут, бо робив те і те і не розкаявся, не оплакував свої гріхи, не благав Господа, стоячи на колінах перед Хрестом, простити мене. Я був жорстокосердим, от чому я тут».

Пам’ятай про це, щоб твердо знати причину, через яку опинишся в пеклі. Інакше казатимеш, що Бог злий і жорстокий. А в пеклі тому ніхто і не чинить опір, не сперечається з Господом – усі прекрасно пам’ятають про скоєне. Це тут, на землі, ми робимо із себе розумників і кажемо: «Бог те, Бог це!» – ніби Господь тільки і чекає, коли ми разом з Ним врятуємо світ! Тут нам тільки здається, що ми все знаємо, а там прийде справжнє розуміння, і тоді ми скажемо: «Господи, Ти був правий!» «Невже я могла зробити чотири аборти? І ніколи не плакати про своїх ненароджених дітей? – скаже якась жінка. – Так от чому я тут! І плач моїх дітей, який я тепер чую постійно, не дає мені увійти до раю!»

Ми згадаємо все, що накоїли, і ніколи не забудемо. Цього не станеться тільки в одному випадку – якщо ми сповідували свої гріхи. Тоді Господь їх «стирає» з пам’яті – прощаючи і з любов’ю утішаючи нас. Тоді врятуємося.

В іншому ж випадку, якщо грішити і не сповідуватися, Бог не забуде наших гріхів, вони не зникнуть з душі, і на тому світі ми пам’ятатимемо їх набагато краще, ніж тут.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)