Образа, або Кому і навіщо потрібне прощення

Образити людину легко. Щоб зрозуміти цю гірку істину, зовсім не обов’язково бути психологом або філософом. Сумний досвід переживання нанесеної образи є у всіх людей без виключення, і кожному відомо, як сильно може ранити душу одне-єдине недобре слово. Образи переслідують людину із самого раннього дитинства. У пісочниці зовсім ще маленький карапуз доводить до сліз іншого малюка, віднімаючи в нього іграшку чи ламаючи побудований ним пісочний будиночок. Чергове покоління школярів з радісним сміхом мучить образливими прізвиськами своїх однокласників, які страждають на надлишкову вагу, слабкий зір чи інші фізичні дефекти. Ну а про те, як страшно, витончено і безжально вміють кривдити один одного дорослі люди, і говорити зайвий раз не хочеться. І якщо тонко влаштована, ранима людина не може дати відсіч образі, зраді чи підлості, то останнім аргументом на користь власної правоти для неї стає почуття образи.

Так чому ж християнство робить замах на цей останній оплот людської гідності, чому воно закликає добровільно відмовитися від невід’ємного права – не прощати болю і сліз тому, хто безжально увірвався в твоє життя і обпалив твоє серце? Що за парадоксальний заклик звучить у Євангелії: “Любіть ворогів ваших, добро творіть тим, хто ненавидить вас; благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто кривдить вас” (Лк 6:27,28)? Напевно, це найменш зрозуміла заповідь Христова. Насправді: ну навіщо любити тих, хто тебе ненавидить, кривдить і жене? Вже для них-то, напевно, найменш потрібні наші любов і прощення. Так для чого тоді змушувати себе до такої важкої і невдячної справи?

Чому не можна мститися своїм кривдникам, ще більш-менш зрозуміло: адже якщо відповідати злом на зло, то навряд чи цього самого зла у світі стане менше. Із заслуженими образами теж усе ясно, оскільки тут діє простий і всім зрозумілий принцип: заробив – отримай і не скаржся. А от що робити, коли тебе образили без жодного приводу, якщо наплювали в душу, розтоптали і принизили просто тому, що так захотілося кривдникам? Невже теж – простити?

Коли хапаються за молоток

У людської душі є особливість – гостро і дуже болюче реагувати на несправедливі звинувачення. Насправді, ну що за біда, якщо про тебе кажуть гидоти, до яких ти не маєш жодного відношення! Адже совість твоя чиста і, здавалося б, тут якраз просто розсміятися і пошкодувати людей, які так глибоко помиляються відносно тебе.

Куди там. Варто комусь погано відізватися про нас – і відразу ж у душі піднімається хвиля неприязні до цієї людини. А вже якщо кривдник упиратиметься у своїх безглуздих звинуваченнях, ця неприязнь може перерости в справжню ненависть, що застилає очі, відкидає здоровий глузд і вимагає лише одного – відплатити кривдникові щоб то не було.

Що ж це за страшна сила, яка здатна довести людину до злочину лише тому, що хтось наговорив їй різної нісенітниці?

На мові християнської аскетики така сила називається страстю* (Тут спеціально використане слово “страсть” замість “пристрасть”, щоб розрізняти два поняття, що існують у християнстві та у світі. (Прим. пер.)), але, звичайно ж, не в тому сенсі, який вкладають у це слово автори ліричних віршів і любовних романів. У християнському розумінні страсть – це певна властивість людської природи, яка спочатку була доброю і корисною, але згодом виявилася знівечена гріхом до невпізнання і перетворилася на небезпечну хворобу. В аскетичній літературі говориться про вісім основних гріховних страстей, у тій чи іншій мірі властивих кожній людині: обжерливість, розпуста, сріблолюбство, гнів, печаль, смуток, марнославство, гордість. Усі ці страсті-хвороби до пори ховаються в нас, залишаючись непоміченими, хоча насправді можуть поволі визначати весь лад нашого життя. Але варто оточенню хоч би трохи торкнутися цих болячок, як вони тут же дають про себе знати.

Але от сприймати нанесену образу можна все-таки дуже і дуже по-різному. Можна почати захищатися. А можна заглянути у своє серце і вжахнутися тій муті, яку в ньому підняла несправедлива образа. Саме в такій ситуації найлегше побачити свій духовний стан, зрозуміти, як глибоко страсть пустила в тобі своє коріння. І тоді кривдники стають нехай і мимовільними, але все таки – благодійниками, які відкривають людині її духовні недуги своїми необережними або навіть свідомими злими словами і вчинками.

Від вуглинки до пожежі

Дуже часто люди ображаються на, здавалося б, абсолютно нешкідливі речі. Досить буває не те що слова – одного лише погляду, жесту чи інтонації, щоб людина побачила в них щось образливе для себе. Дивна справа: адже ніхто ж і не думав нікого кривдити, а образа знову – тут як тут, скребе серце пазуристою лапою і не дає жити спокійно.

Парадокс тут полягає в тому, що будь-яка не прощена образа завжди є “твором” самої скривдженої людини і зовсім не залежить від чиїхось сторонніх зусиль або від їх відсутності. На це прямо вказує навіть граматична будова слова образився. Адже в даному випадку “ся” – це не що інше, як слов’янська огласовка, що вийшла нині із використання, займенника – “себе”. Таким чином, образився означає образив себе, тобто дав волю думкам, що розпалюють у душі солодку суміш свідомості власної приниженості і почуття моральної переваги над кривдником. І хоча люди не люблять зізнаватися в таких речах навіть самим собі, але кожному ще з дитинства відомо, як приємно буває відчути себе скривдженим. Є в цьому якась нездорова насолода, приохотившись до якої починаєш шукати образу навіть там, де її взагалі не було.

У цій усім знайомій нездоровій “приємності” образи можна знайти відповідь на питання: чому в християнстві не прощена образа визначається як тяжкий гріх. Якщо казати зовсім коротко, словом гріх Церква називає те, що суперечить задуму Божому про людину. Інакше кажучи, гріхом є все, що суперечить нашому єству, руйнує нас, шкодить нашому душевному чи тілесному здоров’ю, але при цьому обіцяє певне короткочасне задоволення і тому здається бажаним і приємним.

Вуглинку образи можна ретельно роздмухувати у своєму серці роздумами про несправедливість того, що сталося, нескінченними уявними діалогами з кривдником, свідомістю власної правоти і іншими способами, яких у скривдженої людини завжди знайдеться чимало. А в результаті всіх цих “духовних вправ” образа з маленької вуглинки поступово перетворюється на бурхливе полум’я, яке може палахкотіти в душі довгі місяці, а то і роки. І якщо через чуже образливе слово або вчинок людина розпалила таку пожежу у власній душі, то цілком закономірно буде сказати про неї, що вона – образилася. Тобто – образила саму себе.

Але в образи є ще одна зворотна сторона. Скривджена людина може виявитися настільки ранимою, що через одне зле слово готова назавжди закрити своє серце для людини, причому для людини близької, оскільки втратити можна лише те, що було твоїм. Від такої категоричності, від нетерпимості до чужих слабкостей і недоліків стає тривожно, передусім за неї саму. Адже з подібною “тонкістю” натури врешті-решт можна і зовсім залишитися в гордій самотності, образившись на весь світ. А це стан куди як страшніше і згубніше, ніж найзліші слова і образи. Скривджена людина живцем ховає себе в шкаралупі власних претензій до оточення, і звільнити її з такого страшного ув’язнення не зможе навіть Господь. Тому що розбити цю шкаралупу можна лише зсередини, щиро простивши своїх кривдників. І нехай кривдники абсолютно не потребують нашого прощення. Зате його гостро потребуємо ми самі.

Священомученик Арсеній (Жаданівський), убитий комуністами в 1937 році, писав: “Чеснота всепрощення ще тим приваблива, що вона негайно ж приносить за себе нагороду в серці. На перший погляд тобі здасться, що прощення принизить, осоромить тебе і прославить твого недруга. Але не так насправді. Ти не примирився і, мабуть, високо поставив себе – а дивись, у своє серце ти поклав важкий камінь, дав привід для душевного страждання. І навпаки: ти простив і як би принизив себе, проте полегшив стан свого серця, вніс до нього відраду і втіху”.

Може здатися, ніби прощення для християн – легка справа, раз вже вони настільки добре знають, у чому його сенс. Проте це зовсім не так. Прощення образ – завжди подвиг, в якому крізь свій біль і приниження треба побачити в кривднику таку ж людину, як і ти сам, а крізь її злість і жорстокість розгледіти ті ж духовні хвороби, які діють і в тобі теж. Зробити це дуже непросто, особливо в тих випадках, коли образа вже пустила в душі глибоке коріння, і навіть усвідомлене вольове зусилля не завжди допомагає в боротьбі з цією бідою.

Але для нас повинні стати дороговказівними наступні біблійні слова: “Будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному, як і Бог у Христі простив вам” (Еф.4:32). Тільки так ми зможемо примиритися з ближніми, тільки так ми можемо примиритися із собою і з Богом.

Автор: Олександр Ткаченко