Відійди, що Тобі до нас…

Двоє біснуватих, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Є одна помилка, від якої не вільний, мабуть, ніхто з нас: нам здається, що якби нас оточували добрі, розумні і морально красиві люди, то і ми самі були б добрими, розумними і морально красивими. А якщо ми не так хороші, як нам хотілося б, то винні в цьому не ми самі, а певні сторонні чинники. Будь-яка мати, почувши з вуст свого чада брудне слово, передусім скаже йому: «Хто тебе навчив цій гидоті?» Мало хто з громадян держави, виявивши мерзенності у своєму народі, не подумає, що все це – наслідки підступів зовнішніх ворогів, а не результат їх власної ліні і жадібності. Тобто як би заздалегідь ясно, що той, хто мені дорогий і близький – мій син або мій народ, – за визначенням грішити не може. Коротше кажучи: я – хороший, а обставини – погані.

Така позиція абсолютно невразлива і абсолютно безсовісна. Бо совість прокидається там і тоді, де і коли людина докоряє собі самій за всю скорботу і негаразди життя, і вона спить там, де людина всі гріхи світу списує на інших. Дуже просто пояснити людські страждання на землі підступами злих сил і таємними інтригами “світового уряду”. І треба бути дійсно святим, щоб, подібно до апостола Павла, сказати про себе: «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7:19). Треба насправді хотіти Вічного Життя і спокою в Богу, а не спокою в цьому житті і переконання у власній правоті. Та от біда, нам, грішним, найчастіше хочеться з’єднати те, що не з’єднується: блискучі бенкети тут і вічне блаженство – там. А якщо хтось запропонує нам зробити остаточний вибір між тимчасовим і вічним, між тлінням і життям, між солодкістю гріха і гіркотою правди, той негайно, ким би він не був, стає нам першим ворогом і супостатом.

Дуже давно, на зорі історії богообраного народу, праведний Лот зі своїм сімейством покидав місто, приречене на погибель. Він, як би порушуючи природний закон, всупереч звичному ходу подій йшов не як усі ми, грішні, які переходять поступово і неухильно із життя в смерть, ні, він йшов від смерті в життя. Він був обраний Богом для життя. І от дружина його, частина душі його, частина його сутності, озирнулася на те, що вони покидали, озирнулася на те, що мало бути пожерте вогнем, знищене і згладжене з пам’яті живих. Озирнулася назад – на своє добро, яке було кинуте, покинуте і мало бути забуте назавжди. Бідна жінка не змогла викинути з серця свого все це добро домашнє, город свій, курей своїх. Шкода їй стало минулого. І вона обернулася назад. Обернулася і закам’яніла, бо не можна одночасно прагнути до Неба і озиратися на землю. Не можна одночасно служити двом панам. Бо, за словом Спасителя, «де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:21).

Нагорна проповідь (фрагмент), Карл Генріх Блох

Можна, звичайно, зарозуміло вважати, що ми нескінченно далекі від побутових прихильностей Лотової дружини. У неї – кури, у нас – переконання! Можна боротися за справедливість, можна викривати гріх, тільки потрібно б нам пам’ятати, що гріх, який насилує нас, майже ніколи не проявляється як гріх. Він завжди виряджається в одяг святості: якщо гнів, то – праведний, якщо заздрість, то – біла, а вже смуток – завжди не що інше, як “світла печаль”! Ні, якщо ми насправді хочемо врятувати світ від гріха, неправди і вади, то для цього є єдиний спосіб, спосіб, який преподобний Серафим Саровський описав простими і ясними словами: “Набудь духу мирного, і навколо тебе спасуться тисячі”. Тобто, якщо хочеш допомогти ближньому своєму набути віри, стань святим, і він, дивлячись на тебе, можливо, і сам захоче стати кращим.

Коли учитуєшся в сьогоднішнє євангельське читання, коли знову і знову перебираєш в пам’яті оповідання про двох гергесинських біснуватих і про цілий народ, що присвятив себе свиням, спочатку здається, що вся ця історія нескінченно далека і від нашого часу і від наших сьогоднішніх проблем. Проте мало-помалу розумієш, що справа, строго кажучи, зовсім не у свинях, яких так трепетно пожаліли гергесинці. Справа, звичайно, у наших прихильностях, у наших пристрастях, у тому, що вони, як пудові гирі на ногах, заважають нашому вознесінню на Небо, не дають відірватися від грішної землі, не дозволяють вирватися із сморідної атмосфери гріха. Річ у тім, що прив’язатися усією душею, усіма силами, усіма помислами своїми можна не лише до дому і городу, не лише до майна, але і до власних “геніальних” ідей. Виявляється, можна стати лютим богоборцем тільки тому, що твоє почуття справедливості, твоє відчуття гармонії не співпадає з тим, що робить і каже Син Людський. І якщо так трапляється, тоді з наших глоток виривається хрипкий рев: «Залиш; що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий?» От цього – нехай не буде. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя після П’ятидесятниці