Первоверховні? А інші що – мало потрудилися?

Заклали фундамент рідної домівки

Цього дня з амвонів багатьох православних храмів буде сказано: «Ми шануємо святих апостолів Петра і Павла як «первоверховних», бо вони більше за інших потрудилися у благовісті Христовому».

Пам’ятаю, один парафіянин, почувши ці слова, трохи навіть образився за всіх інших апостолів: вони що ж, мало потрудилися?

Думаю, такого нерозуміння не виникло б, якби вищезгадана фраза звучала точніше: «…більше за інших потрудилися в справі встановлення і налаштування земного життя Церкви Христової». Благу Звістку про Христа і воскресіння несли по світу всі апостоли, усі вони (так-так, знаю про Іоанна Богослова, «майже усі») засвідчили свою віру мученицькою смертю. Проте саме на плечі Петра і Павла ліг основний вантаж турбот про речі, які іншим моїм сучасникам здаються, скажімо так, мало романтичними: про організаційні, адміністративні, дисциплінарні, господарські, моральні сторони життя перших церковних громад, і те, що первоверховні апостоли зробили в цьому плані, на віки стало основою земного життя Церкви.

О, мої романтичні сучасники, «духовні християни»!… Дім Церковний, в якому ми народилися і виросли, може здатися нам, коли ми стали підлітками, тісним і старомодним, так буває з підлітками. Але це – рідна домівка. І саме Петро і Павло заклали церковний фундамент.

Виділити Самого Христа – неможливо

Коли говорять про життя перших християн і основи Церкви, часто читають і цитують послання Павла, якось мимоволі ставлячи їх на перше місце в порівнянні з іншими апостольськими посланнями (що, загалом, недивно: запал, глибина і висота, витончений хід думки цих послань колишнього «фарисея з фарисеїв», який невпинно подорожував по імперії, засновував громади між народами і як голка ниткою зшивав воєдино життя цих громад, що дало можливість критикам ввести в ужиток термін «Павлове християнство»).

Проте я зараз не про них. Напередодні свята я, так вже вийшло, перечитував послання апостола Петра. І подумав: навіть якщо всі інші новозавітні послання були б втрачені, то по цих двох соборних (тобто написаних не до конкретних місцевих громад, а для всіх християн) посланнях Петра цілком можна було б зрозуміти саму основу того, чим саме живе і понині Церква.

Це життя дійсно немислиме, парадоксальне і несхоже на життя жодного іншого людського співтовариства. Вичленувати з цього земного, щоденного, буденного життя Церкви саме благовістя Христове, зробивши його «догматичним», «моральним», «містичним», «соціальним» або ще якимсь приватним «богослов’ям», і виділити Самого Христа – неможливо, це життя на Самому Христі і замішане.

Відокремити «усе це тлінне і земне» від Христа не можна, бо від Христа не можна відокремити Його власне життя.

Не можна розглядати окремо: от Христос небесний, об’єкт дослідження богословів і споглядання містиків – а от Христос земний, син теслі з Назарету, голова общинки учнів, от за Ним носять ящик з пожертвуваннями, от список Його таємних і явних «спонсорів», от Він їсть, п’є, проповідує, зціляє, бентежить уми обивателів, от Його упіймали і прибили до хреста, але це все в минулому, а після Його воскресіння і вознесіння ми про земного Христа нічого нового і не дізнаємося… Дізнаємося – Він у Церкві, а Церква – от вона.

Бог став людиною, став плоттю, рішуче і назавжди. Небо змішалося, спаялося, зрослося із землею і наново народилося в цій єдності, померло, воскресло, пішло до Отця, але і залишилося у світі і знову і знову йде тяжкими земними шляхами. Шляхами, що лежать у тлінні і смерті, знову і знову, щоб нікого не забути і не упустити із сонмів поколінь, що мають народитися у світ, щоб, подібно до доброго самарянина, оглядати узбіччя доріг і підбирати всякого, хто потрапив до розбійників.

Розрив шаблону

Якщо прочитати Перше і Друге соборні послання Петра як єдине, то в читача цілком може виникнути якийсь, як нині кажуть, «розрив шаблону».

У Першому посланні Петро учить християн, як їм жити на цій землі. У цій конкретній державі, при цьому конкретному земному влаштуванні речей, порядків, стану суспільства та ін. Власне, сенс цього повчання – простий: «ви – рід обраний, царствене священство», любіть Христа, через воскресіння Якого Бог воскресив нас до нового життя. Але, будучи, по суті справи, мандрівниками на землі, проте виявляйте всім людям високоморальний спосіб свого життя, от саме на цій самій землі, в якій ви мандрівники («От знову про гріхи та чесноти, цим церковним століттями більше поговорити немає про що!» – чую я…)

Ще Петро каже: будьте хорошими громадянами держави, підкоряйтеся законній владі. Скільки багатьох моїх сучасників, які надивилися на те, що творять різні політичні режими, перекрутить від слів: «Отже, будьте покірні всякому людському начальству заради Господа: чи цареві‚ як верховній владі, чи правителям‚ як від Hього посланим для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, – бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, закривали вуста неуцтву нерозумних людей, – як вільні, не як ті, хто використовує свободу для прикриття зла, але як раби Божі. Усіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте. Слуги, коріться з усяким страхом господарям, не тільки добрим і лагідним, але й суворим» (1 Пет. 2:13-18).

Чи от: «Також і ви, жінки, будьте покірні своїм чоловікам, щоб деякі з них, які хоч і не підкоряються слову, життям своїх жінок без слова приєднувались, коли побачать ваше чисте, богобоязне життя» (1 Пет. 3:1,2). Багато, ох, багато хто вигукне: «Знову домострой і сексізм, знову жінку принижують, знову ті набридлі «сімейні цінності!» А як же свобода, а як же ліберальні цінності, а як же!..» Розвивати цю тему тут не стану, вона є причиною багатьох кривавих битв, просто скажу: усі питання – до автора послання.

А тепер усе це полетить у тартарари

І терпінню в скорботі, і упокорюванню учить Петро – написано послання було якраз на початку періоду гонінь Нерона, наприкінці 50-х – початку 60-х років. Ну, про те, що слова «терпіння», «упокорювання» і «нагорода на небесах» сталі затертими в церковних проповідях і теж часто викликають відторгнення в багатьох і церковних, і антицерковних, повторювати немає сенсу…

Словом, живіть, як чесні громадяни землі, і, якщо ви Христові, в усіх земних чеснотах намагайтеся перевершити земних, не-Христових.

А потім уся ця земля, кращими насельниками якої вам слід бути, згорить. Ви були законослухняними підданими, зразковими сім’янинами, працелюбними працівниками, вірними слугами? Добре. А тепер усе це полетить у тартарари. «Прийде ж день Господній, як тать уночі, і тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (2 Пет. 3:10).

Друге послання було написане Петром у другій половині 60-х років, незадовго до його смерті (про передчуття якої, до речі, він тут же і говорить). Зміст цих послань здається таким різним, що серед дослідників Біблії навіть з’являлася версія про те, що писали їх різні люди.

Ми «вже» – але «ще ні»

Жити на землі, люблячи її нелицемірно, жити упокорено, як смиренним був на землі Сам Христос – і знати, що вона згорить, сподіватися «нового неба і нової землі»… Як це поєднати? У цьому – усе християнство і вся суть земного життя Церкви: ми воскресли завдяки Христу – але ще смертні, ще не воскресли; ми «вже» – але «ще ні», от так і живемо «посередині», неприродно для світу цього, ми для нього скандал і безумство, ми живемо не законами і логікою цього світу, але тільки вірою в Самого Христа і довірою Йому Самому особисто.

Велика спокуса або намагатися влаштувати Царство Христове в межах земного буття (слідуючи в цьому, до речі, тим самим лжевчителям, на яких обрушується Петро в Другому посланні), виправдати земні цінності: владу, славу, багатство, закони, виправдати, врешті-решт, і всі ласощі-пристрасті-хотіння наші, бо все одно «один раз живемо», а смерть усьому кінець. Або – раз вже буде усе нове, то відкинути ось це, нинішнє, затаврувати як однозначну скверну (що теж зустрічалося, згадаємо маніхейство і заражену їм християнську єресь), тікати від світу і від людей як від явного зла, спалити себе в скиту, наблизити Армагеддон.

Але не можна. Ні те, ні інше.

Здолати сходи можна лише крок за кроком

Думаєте, ці послання Петра – просто «пам’ятник писемності», просто «священний текст», який потрібно шанувати, але можна не читати? Ні, усе це має пряме до нас з вами відношення. Будь-хто з нас боїться смерті, чіпляється за все, що є земного, щоб віддалити смерть, виправдовує себе в цьому чіплянні і не вірить у Воскресіння. Будь-хто з нас вірить тільки у Воскресіння, бо більше нічим жити людині, і розуміє, що смерті боятися не потрібно, хоча дуже страшно, притому ніскільки не виправдовує себе, розуміючи, що немічний, але тільки намагається не втрачати із виду простягнуту підтримувальну Руку.

Що смерть потрібно – прожити наскрізь, можливо, з болем, пройшовши через ту «вогняну спокусу, що посилається нам для випробування», про яке говорив Петро. Наскрізь – і вийти до Христа, Який вже все це пройшов і чекає на нас. Але при цьому – уникнути спокуси «включити життя на перемотування», відкинути ось це все земне, важке, буденне, неблаговидне, часто гріховне і хворе, як зайве. Уникнути спокуси перестрибнути хоч через один день нашого земного тлінного часу як через сходинку – ми на тих сходах у Небо, здолати які можна тільки крок за кроком, стрибати на них небезпечно.

Якщо говорити конкретніше, про те, з чого ми почали розмову, про Церкву, з її такими, як вони є, ієрархією, вченням, традиціями, канонами, обрядами і іншим – то от вона і є ці сходи.

Так, за віки ступені її вкрилися наростами бруду, адже дерлися по ній звичайні грішні люди, мільйони людей, і нам з вами підійматися по ній буває дуже важко.

Так і тягне сказати: «Ось це от усе – сходи?! Сходи не такими мають бути, вони мають бути комфортним ліфтом із сидіннями, оббитими плюшем, і щоб по дорозі ліфтер чай розносив з баранками! А коли не так, то взагалі, значить, немає жодних сходів! Залишимося тут, внизу, адже що нам вартує будинок побудувати – намалюємо, житимемо!» Чи вже тягне, стрімголов і поклавшись абияк, плюнути на цю обридлу землю та стрибнути прямо увись, знову ж таки – окрім сходів.

Тягне, так, і ще як. По собі знаю.

Але зирк – деруться все ж люди. Ті ж апостоли Петро і Павло, чию пам’ять ми сьогодні звершуємо, адже теж дерлися.

От вони, давно вже там, бачите? І нам махають: «Давайте! А ми – допоможемо!»

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: День Петра і Павла