Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!

Христос зціляє сліпих і німих, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Знову і знову читаючи євангельські оповідання про чудеса, здійснені Господом, знову і знову згадуючи довгу низку кульгавих, сухих, зігнутих, сліпих і німих зцілених Ним, ми зіставляємо дивну долю людей, чиє життя перетнулося в якийсь трагічний момент із Спасителем, зіставляємо їх долю, що отримала після зустрічі з Богом нову глибину, нову радість, новий сенс, ми порівнюємо їх долю, що стала щасливою, і долю свою, сумну і тужливу. Вони – прозріли, вони – отримали можливість говорити, вони – зцілилися від тяжких своїх недуг. А ми – і вчора, і нині ті самі: грішні, хворі, безсилі змінити свою гірку долю, як і раніше скорботні, як і раніше сумні. Ну, насправді, що не день – усе ті ж гріхи, що не сповідь – то про одне і те ж, що не зустріч – все ті ж образи, ті ж спокуси. І виникає тужливе відчуття духовного застою, якоїсь невідбутної безвиході. І поселяється в душі вселена дияволом думка: мені не врятуватися, а Царство Небесне, Вічне Життя – для когось обраного, для когось від народження до того призначеного, не для мене.

Але от вражаюче: адже ми теж, як ті два сліпці, наполегливо йдемо за Христом, не то щоб намагаючись, як колись апостол Фома, життя покласти за Нього, а просто, іноді з ентузіазмом і палко, але найчастіше в’яло і, швидше, за звичкою, волаючи: «Помилуй нас!» І ніби результатів не видно, а ми все йдемо, ми, як ці двоє нещасних, усе просимо.

А діти наші, яких ми приводимо в храм, не запитуючи їх, хочуть вони того чи ні? І вони адже теж, подібно до сьогоднішнього німого, покірливо і покірно йдуть до нашого Бога, поки довіряючи нам і в усьому погоджуючись з нами. І Слово Боже, посіяне з дитинства в їх серцях, можливо, дасть колись плід, можливо, відгукнеться колись вірою, надією і любов’ю. Можливо, – як хочеться вірити в це! – німа до пори душа виросте рано чи пізно в міру покаяння і звернеться до свого Бога: «Помилуй нас!»

І все-таки, порівнюючи своє ледь тепле існування в Церкві з життям угодників Божих, кожен з нас розуміє, як далекі ми від тих незліченних прикладів подвигів самозречення, які, власне, і зробили Церкву Тілом Христовим – вічним і святим. Що ж робити, коли немає сил на подвиги, як врятуватися, коли єдине, що ми можемо пред’явити у своє виправдання, – це сумний і майже безнадійний зітхання-стогін: «Помилуй нас»?

Іконостас православного храм звичайно, на відміну від нашого, складається з декількох ярусів. І от другий ярус ікон є не просто довільним набором священних зображень, але певна композиція, яка називається грецьким словом «деісіс», – моління. У центрі її розташовується ікона Спасителя на престолі. Господь Ісус Христос з’являється тут строгим і справедливим Суддею світу, Таким, Яким кожен з нас рано чи пізно побачить Його. А праворуч і ліворуч від престолу Христового перебувають Богородиця з Іоанном Предтечею і увесь сонм святих: архангели, апостоли, преподобні, мученики, праведні. Усі вони схилилися в єдиному молитовному пориві до свого Бога, усі вони «єдиними устами і єдиним серцем» просять Його про милосердну поблажливість до грішного, перелюбного і лукавого людського роду, до нас, хто перебуває в храмі, до нас, що марнують своє, Богом дане життя, поза стінами церковними, до нас, які шукають безтурботного і безскорботного життя. Всякому, хто приходить у храм Божий не на екскурсію, як у музей, всякому, хто не дивиться байдуже на стіни, але замислюється про сенс того, що на стінах зображене, ясно, що перед ним – Страшний Суд. І на цьому останньому Суді, там, де вирішується вічна доля кожного з нас, уважний і молитовний споглядач почує безмовний крик усього цього сонму святих: «Помилуй нас!»

Помилуй нас не тому, що Ти, Господи, справедливий, але тому, що Ти милосердний! Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів, хоч ми, звичайно, і не гідні Твоєї милості! Помилуй нас не завдяки нашій святості, а всупереч нашим гріхам. Помилуй нас, як Ти помилував двох сліпих, які жодного подвигу заради Тебе не зробили, які нічим знаменним не прославилися, але які лише і зробили у своєму сумному житті, що невідступно йшли за Тобою, безупинно волали, невпинно молилися Тобі. Помилуй нас, Господи, – кажемо ми нашому Богові, – бо Ти відкрив наші колись німі вуста, і от тепер не лише хула на ближнього, не лише нарікання і викриття здатні викидатися з них, ні, тепер – і це найдивовижніше, найважливіше – вуста наші сталі здатні на молитовне зітхання, на крик, на тихий плач, на упокорене прохання про милість. Адже якщо вдуматися, нічого нам більше і не треба: ні здоров’я, ні багатство, ні славу, ні блискучі аналітичні здібності ми у Вічність із собою не понесемо. Там, на Страшному Суді Сина Божого, лише одне нам і знадобиться – милість і поблажливість, любов і прощення. Тому, доки ми живі, дай нам, Господи, не втомлюватися волати до Тебе з невідступністю двох сліпих: «Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!» Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці