Зішесття в пекло

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Є в Православній Церкві ікона, яка свідчить про нашу спільну віру, про наше спільне сподівання, про надію нашу. Надію, яка «не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5). Ікона ця найчастіше чекає погляд парафіян на святковому аналої і називається «Зішесття в пекло». Я б назвав її головною іконою Церкви, бо це – ікона Воскресіння нашого Спасителя, «якщо і Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1Кор. 15:14). Образ цей радикально відрізняється від ікони Воскресіння Христового, що існує в західних християн, на якій воскреслий Спаситель у білому одязі як би парить над відкритим голгофським склепом. Тут споглядач стає свідком таємничої і незбагненної миті воскресіння Христового.

Воскресіння Христове, Себастьяно Річчі

Не така православна ікона. На ній ми не побачимо ні Голгофи з порожнім Хрестом, ні відкритого Гробу Господнього, ні здивованих ангелів.

Бо не просто приголомшуючу звістку про воскресіння померлого на Хресті Сина Людського несе у світ зображення зішесття в пекло, образ цей відкриває нам розуміння того, навіщо Бог став людиною, навіщо зазнав тяжку і ганебну страту. Благоговійному і уважному погляду відкриється, що Бог утілився не для того, щоб навчити людей правді, не для того, щоб пом’якшити устої або покращити закони. Усе це можна і слід було зробити людськими руками, для чого Бог «багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків» (Євр. 1:1), знаходив серед пропащого людства гідних людей, пророків, боговидців і свідків Істини, «які вірою перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були сильні на війні, проганяли полки чужинців… інші зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення» (Євр. 11:33,34,36,37). Але всі їх зусилля, за словами апостола Павла, залишилися марними, бо виконавці їх «не одержали обіцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости» (Євр. 11:39,40).

От це «краще», обіцяне Богом не лише їм, старозавітним пророкам і праведникам, але і всім людям і Старого, і Нового Завітів, якраз і відкривається уважному і благоговійному споглядачеві ікони «Зішесття в пекло». Виявляється, Бог став Людиною, щоб померти! Бог утілився, щоб зійти в пекло і таким чином зруйнувати цю юдоль смерті, це місце, де немає надії, немає віри, немає розради, бо там не могло бути Бога, бо Бог і смерть – «дві речі несуміжні». Тепер Бог увійшов до смерті – і смерті не стало!

Ми бачимо, як зневажаються ногами Сина Людського «кайдани смертні», як рушаться, стають порохом і провалюються в безодню пекельні ворота. Здивованим поглядом ми споглядаємо, як наш Спаситель за руку буквально витягує на Світ Божий Адама і Єву, а разом з ними і в їх особі все старозавітне людство.

Чудова надія оживає в наших серцях при спогляданні цього рятівного подвигу Сина Божого. Якщо вже наших прабатьків, які були початком і причиною всіх гріхів, усіх зрад, усіх перелюбств людських, Господь тягне геть з вічної пітьми до світла Вічного Життя, то, значить, і в нас грішних є шанс. Значить, і ми, щогодини насилуванні гріхом, ми, що заплуталися в брехні, не повинні впадати у відчай про своє спасіння. Значить, Бог і справді не хоче «смерти грішника» (Єз. 33:11). І не хоче до такої міри, що готовий зійти на Хрест і зійти в пекло, тільки для того, щоб я, безсоромний і непотрібний, «не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Христове ходіння по воді, про яке ми читали в сьогоднішньому Євангелії, не просто диво, що здійснюється для демонстрації надприродних можливостей Сина Людського, не фокус і не галюцинація, як це спочатку здалося апостолам. Занурення Спасителя в пучину бурі для них, що носяться безжальними хвилями озера, під час шторму, для них, які голосно кричали від страху (Мф. 14:26), мало б стати символом сходження в пекло Сина Божого, образом, або, грецькою, «іконою», того чудового дива, заради якого Бог з Неба зійшов на спотворену гріхом, похмуру і тужливу землю.

І от ми тепер повинні пам’ятати, що рука нашого Бога, протягнута потопаючому Петру, так схожа на руку Божу, що виводить з пекельного мороку прабатька Адама, ця рука спасіння так само запропонована і кожному з нас. І до кожного з нас, в якій би безодні відчаю ми не перебували, звернені утішливі і життєдайні Ісусові слова: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14:27). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці