Наша невіра

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

На початку літа співробітники місцевого телебачення запропонували мені взяти участь у телепередачі, яка мала транслюватися в прямому ефірі, з тим щоб телеглядачі могли телефонувати в студію і безпосередньо ставити запитання священикові. І от під час передачі зателефонувала одна жінка і з неприхованою іронією сказала: “Отче Сергію, скажіть чесно: ви дійсно в Бога віруєте?” Ті, хто бачив цю передачу, не дадуть збрехати – в інтонації її голосу було стільки сарказму, стільки майже знущання, що було абсолютно зрозуміло: от створи я прямо зараз, на очах тисяч телеглядачів, будь-яке диво – вона не повірить. Що б я не сказав і не зробив, вона все одно залишиться переконаною в тому, що от ця людина в рясі, яка сидить перед телекамерою, у Бога не вірить, а просто морочить голову і собі і всім телеглядачам. Відповісти мені їй було нічого, бо каятися і плакати перед телекамерами так само огидно, як і роздягатися публічно догола, і я просто усміхнувся, не сказавши нічого.

А що сказати їй? Що сказати всьому світу, що не знає Бога, про нашу віру? Як сказати все це, щоб невіруючі повірили, щоб ті, що сумніваються, утвердилися, щоб іронія змінилася благоговінням і трепетом? Подивіться на мене або на будь-кого, хто тут стоїть – щось непомітне, щоб плоть наша була виснажена постом і молитвою. І нічого такого немає в наших очах, що свідчило б про глибоку, безмежну любов нашу один до одного і до всього пропащого світу. Як довести нашу віру, якщо авва Ісая каже: “Свідоцтво віри в Бога полягає у виконанні заповідей Божих?” Так от чи не меркнуть поряд з цим висловом святого всі зовнішні знаки праведності, навіть якщо б такі дійсно були в нас з вами?

Скількох біснуватих, скількох одержимих пристрастями приводили їх батьки в наш храм, і ми, грішні, подібно до учнів Христових, не могли зцілити їх. Розпусники залишилися розпусниками, наркомани – наркоманами, а ми самі як прийшли сюди багато років тому дратівливими, дріб’язковими і сварливими, так такими ж точно і перебуваємо до цієї пори. І як ні здивуватися тому, що досі не спалахнули на наших стінах грізним попередженням огненні слова: “О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?” (Мф. 17:17)!

Нічим нам хвалитися, бідним. Нічим нам засвідчити свою віру перед невірою, що злорадно посміхається. Хіба тільки згадати слова апостола Павла: “Собою ж не похвалюся, хіба тільки немочами моїми” (2Кор. 12:5). Якщо вже “апостолу народів” нічого пред’явити у своє виправдання окрім власної немочі, що вже казати про нас, маловірних?

Так, вихвалятимемося своєю неміччю! Бо більше нам “скептикам світу цього” пред’явити нічого. Французький письменник Жюль Ренар одного разу дуже цікаво висловився про таланти, про здібності людські: “Талант – питання кількості, написати одне талановите оповідання може кожен. Написати сто талановитих оповідань може тільки талановитий письменник”. Скористаємося методом француза і подивимося з цього погляду на своє бідолашне життя.

Покаятися в гріху один раз може будь-хто. Тут особливих зусиль не потрібно. Врешті-решт, кожна людина хоч раз у житті звинуватить себе у своїх нещастях. Але от для того, щоб прожити в покаянні все життя, – потрібна незвичайна мужність. Потрібна справжня рішучість для того, щоб день у день, з року в рік боротися зі своїми пристрастями, не бачачи жодних результатів цієї боротьби. Ті, хто не пробував, – нехай думають про нас, що хочуть. Нам же, як мовиться, своє робити.

Ми справді “рід невірний і розбещений“. Але в нас є мрія. Це мрія про покаяння, про зміну, мрія про святість. Як не умовляє нас біс смутку, що всі наші зусилля марні, ми тому досі і вважаємо себе християнами, що не віримо цим лукавим напученням. Ми не віримо бісові смутку. Ми віримо нашому Богу. Ми віримо Тому, Хто простив розбійника на Хресті, Тому, Хто пощадив узяту в перелюбі. Ми віримо Тому, “Який віддав Себе Самого за гріхи наші, щоб визволити нас від сучасного лукавого віку, з волі Бога i Отця нашого; Йому i слава на віки віків. Амінь” (Гал. 1:4,5).

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці