Борги наші, або подвійна мораль християн

Притча про немилосердного боржника (Мф. 18:23-35)

Господь, звертаючись з проповіддю до Своїх слухачів, часто говорив алегорично – притчами. Пряма мораль може дратувати, а іносказання примушує слухача замислитися, розміркувати самому. І ті висновки, до яких він приходить після роздуму, – це вже його власний висновок, це веління його власної совісті.

Притчі, сказані Спасителем, дуже різноманітні. Одні зрозумілі без просторових тлумачень, другі загадкові. Одні притчі Спаситель сам розтлумачує для апостолів, а для других ми не знайдемо пояснень в Євангелії. Але притча про немилосердного боржника (Мф. 18:23-35) настільки ясна і прозора, що нам залишається лише вчитися на чужих помилках – не чинити так, як поступив безрозсудний і жорстокий раб (хоч би просто із страху перед покаранням – якщо вже немає в нас любові).

Але мені хотілося б звернути сьогодні увагу якраз не на іносказання, а на самий буквальний сенс цієї причти, цієї розповіді. Замінимо реалії двотисячолітньої давності на знайомі нам поняття і осіб – і отримаємо от що.

Я взяв кредит на купівлю квартири (машини і т. п.). Борг (з відсотками!) потрібно віддавати – інакше банк накладе арешт на моє майно. Але вільних грошей у мене мало, робити щомісячні виплати стає все важче. І тут я згадую: та я ж давав у борг своєму приятелеві, він дружині хотів велосипед купити, – зараз я з нього витребую все за повною програмою! Нехай ще радіє, що відсотки платити не доведеться! Набираю номер, без зайвих передмов нагадую про борг. Приятель тягне, просить відстрочити, готовий віддати завтра, але не все, а частину. Розмова йде вже на підвищених тонах, чутні погрози, образи. Ні, бити свого колишнього приятеля я не буду – ми ж цивілізовані люди. Краще я подам на нього до суду. Знову ж таки і розписка є.

Знайома ситуація? Не всі, звичайно, купують квартири і машини. Хтось, можливо, позичив сусідові склянку гречки – і виявив наступного дня, що нічим зустріти родичів, які приїхали в гості. Але ми ж розуміємо, що справа – не в розмірах.

Проте – як же вчинити? Ясно, що і в притчі, і в нашій історії на новий лад сума, яку винен я, і сума, яку винні мені, – непорівнянні, вони відрізняються в десятки і сотні разів. Ну а якщо таких боржників у мене багато? Чому я повинен усім прощати? Чим вони кращі за мене? Чому мені борг не прощають, а я зобов’язаний чекати і прохати? Чому, чому, чому.

За відповіддю не потрібно ходити далеко. Тому. Бо я – християнин. Бо я – учень Христовий. Бо Христос не казав: “Отче, навіщо Мені помирати за цих недолугих людей? Вони самі скоїли всі ці гріхи! Чому Я зобов’язаний..?”

У християнина має бути свого роду подвійна мораль. Мене зневажають – а я буду ласкавий і привітний. Мене не люблять – а я любитиму. На березі річки поряд з моєю дачею так звані “туристи” залишили після свого “відпочинку” биті пляшки і гору брудного пластика – а я все це приберу і вивезу на смітник, бо це моя річка, моя земля, моя країна. Бо я християнин. У мене вимагають назад борг – я поверну в строк (а краще – достроково), якщо тільки є до цього щонайменша можливість. Я позичив комусь гроші – краще забуду про ці гроші, а якщо їх раптом повернуть, буде приємний сюрприз.

Та все ж… Якщо раптом саме така ситуація: я винен – і мені винні?

Передусім потрібно розібратися, чому я раптом заліз у борги. Може, перед цим я витратив гроші на щось непотрібне? Чи я регулярно ділюсь з тим, що посилає мені Господь? Можливо, те, на що я замахнувся, тішить моє марнославство, але реальної потреби в цій речі в мене немає? У багатьох випадках усе це дуже схоже на правду.

А той, хто брав у мене гроші, – адже він, я знаю, ледве зводить кінці з кінцями. І навіть якщо він захотів купити щось дороге – адже це так зрозуміло: порадувати себе чи (швидше за все) своїх близьких подарунком, нехай навіть це і безрозсудно, і непрактично.

Мабуть, я потерплю. Десь можна зекономити, з чимось можна почекати. Може, і Господь буде до мене милостивий – видадуть нарешті тринадцяту зарплату, як раніше. Дивишся, і в приятеля мого з’являться якісь гроші. Врешті-решт, мені є в кого зайняти на крайній випадок. А в нього – один тільки я і є.

У перших християнських громадах було все спільне (Діян. 2:44; 4:32). Для нас зараз це, напевно, неможливо. Але давайте хоч би допомагатимемо один одному. Нехай не дарувати – але хоч би давати в борг. І по можливості не вимагати назад. Можливо, просити, – але не вимагати. Тоді і Господь не буде вимагати з нас наших боргів.

А як зробити, щоб Господь і зовсім не згадував про них? Ми знаємо відповідь на це запитання.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці