Найбільша заповідь

Христос і фарисеї, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«І один з них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи: Учителю, яка заповідь найбільша в законі?» (Мф. 22:35,36). Дивне яке запитання! Схоже, що, дошукуючись до найголовнішої заповіді, цей самий законник, або, як ми тепер сказали б, юрист, просто намагався полегшити собі життєве завдання. Коли відома «головна», «другорядними» можна нехтувати. Проте чи не знав той, хто запитує, що порушуючи єдину заповідь порушуєш і весь Закон (Як. 2:10)? Хіба він, знавець Закону, – безрозсудна дитина, для якої начебто природно вважати, що досить виконати один-єдиний рядок, зафіксований у кодексі, щоб стати враз незалежним від усіх інших рядків? Та ні! Законник тому і названий законником, що надзвичайно добре розбирався в усіх тонкощах предмета і поза сумнівом розумів, що наслідувати Закон, що бездоганно виконувати усі його приписи не просто важко – неможливо! Немає в грішної людини, немає в розслабленого пристрастями сил самостійно врятувати себе, тому і намагається він вибрати з багато чого хоч би одне. Він намагається це зробити, бо так простіше, звичніше, зрозуміліше, нарешті! Адже якщо мені – думає він – вдасться шляхом виділення головної заповіді виконати весь Закон, тоді я можу отримати певну гарантію позбавлення від гріха! Тоді на що мені Спаситель? Тоді справа Спасителя – не мною грішним займатися (я свої проблеми сам якось вирішу), а рятувати народ, суспільство, державу. Саме тоді і виникає в безрозсудних учнів Христових безглузде питання: «Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?» (Діян. 1:6) неначе Хрест Христовий був поставлений на Голгофі для затвердження державних структур, міністерств і відомств, а не для повернення блудного сина в Дім Отця його!

Син Божий прийшов «виконати Закон» (див. Мф. 5:17), довести його до логічного завершення, до повноти правди. Старозавітна свідомість не вміщувала цієї повноти. Тому, хто був вихований на формулі «око за око, зуб за зуб», важко було прийняти парадоксальну істину про те, що «хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу, і хто забирає в тебе верхній одяг, не борони взяти і сорочку» (Лк. 6:29). Ці слова спокушали, бо розхитували основи, вони вносили небезпечний, з погляду колишніх уявлень, мотив любові в такі звичні старозавітній людині стосунки страху і строгої субординації між нею, жалюгідним рабом, і Богом, Творцем і Вседержителем.

Звично і нормально боятися Бога (Лев. 25:17). А Христос у відповідь на запитання про головну заповідь пропонує щось неймовірне: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь» (Мф. 22:37,38). Не бійся, а полюби!

Не бійся, а полюби Того, Хто «створив небо і землю» (Бут. 1:1). Не бійся, а полюби Того, Хто «поставив землю на тверді її, не захитається вона повік віку» (Пс. 103:5). Не бійся, а полюби Того, Хто «наслав темряву і зробив морок, і не могли суперечити слову Його» (Пс. 104:28). Любов вища за страх, недаремно тому апостол Іоанн Богослов прямо так і каже: «У любові немає страху, але довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любові» (1Ін. 4:18). Увесь Закон затверджується на Любові – каже Христос усім нам. Усі пророки – свідчить Він – говорили про Любов. І це, звичайно, не могло не вражати слухачів, які давно звикли до того, що Бога, як, втім, і ближнього, слід боятися.

Нове вино не змогли утримати старі міхи (Мк. 2:22), нова основа Нового Завіту стала «каменем спотикання і каменем спокуси» (див. Рим. 9:33), бо набагато простіше ненавидіти і боротися, ніж прощати і любити, бо прощення вимагає мужності, а любов – тільки тоді і любов, коли «не шукає свого» (1Кор. 13:5).

Чи далеко ми, люди двадцять першого століття, пішли від того здивованого законника, який слухав Спасителя у дворі Єрусалимського Храму? Чи дійсно ми готові любити Бога і «брата свого» (1Ін. 4:20) або нам як і раніше простіше боятися і ближнього, і Сущого? Адже відповідь Божа, про яку ми прочитали в сьогоднішньому Євангелії, дана була не лише запитуючому фарисейському законнику. Вона дана була нам, людям, на всі часи, не виключаючи і ті, передбачені апостолом і пророком, коли станеться те, що було описано як «великий землетрус», коли «сонце стало темне, як волосяниця, і місяць став, наче кров. І зірки небесні попадали на землю, як смоковниця, струшувана сильним вітром, обсипає незрілі смокви свої. І небо зникло, згорнувшись, як сувій; і всяка гора й острів зрушилися з місць своїх» (Одкр. 6:12-14). Чи вистачить у нас сил любити Бога і ближнього серед скреготу і мороку, серед криків і стогонів, серед смертного жаху останніх митей Часів, якщо зараз, серед спокою і тепла, нам так важко дається виконання цієї найбільшої заповіді закону? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 15 неділя після П’ятидесятниці