Початок церковного року

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Сьогоднішній день іменується початком церковного року. Впродовж багатьох віків Новий рік у нашій країні починався саме з цього дня. Потім був введений Новий рік за західним зразком – з 1 січня. І в багатьох країнах Новий рік починається по-різному. Це все людські терміни, людські дати, наші земні відліки, складені так, як зручно нам.

Проте ці знаки, ці віхи нагадують нам про те, що хотіли позначити люди, – який би рік не починався, церковний або світський – люди завжди хотіли відмітити стрімкий плин часу. І – Священне Писання постійно нам нагадує про те, яке значення має в житті людини час.

Ми в нього занурені, як тіло в річку, що швидко мчить! Час безповоротний, його не можна повернути назад. Час незупинний, кожну частку секунди він продовжує мчати вперед. Усе наше життя занурене в час і від часу залежить.

Тільки Господь знаходиться над часом, над цим потоком, у Своєму нескінченному царстві світла. «У Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день» (2Пет. 3:8). Між тим для нас з вами іноді хвилина і годину може тривати, а роки іноді пролітають абсолютно непомітно. Ми з вами раби часу і звільнитися від нього не можемо. Проте, раз воля Божа жити нам у цьому часі, ми повинні пам’ятати, що саме в ньому проходить усе наше життя і здійснюються усі наші справи.

Церковне новоріччя можна порівняти з євангельською притчею про таланти. Притчею про те, як поїхав господар, роздавши гроші своїм слугам, і повернувся, чекаючи, що ці слуги помножать його багатство.

Таємниця часу і ця притча тісно пов’язані! Насправді, наше життя має бути постійним придбанням для Господа, ми повинні прийняти відпущений нам час як великий, безцінний дар. Ніхто з нас не знає, який відрізок життя нам даний, скільки ми проживемо. І в притчі господар, хазяїн, приходить несподівано, приходить і вимагає звіту від людей.

І до нас з вами наш Господь приходить несподівано! Необов’язково це має бути смерть. Це може бути момент випробування, це може бути критична, важка мить нашого життя, коли всі наші діяння і помисли, усе, чого ми досягли, – усе це зважується на вагах. Приходить Господь і вимагає від нас звіту: як ми прожили своє життя, як ми використали відпущений нам час? І тут виявляється, що втратили ми його безмежно багато… Ми були схожі на той віз або машину, яка везе цінний вантаж, недбало розсипаючи і гублячи його в дорозі.

Згадаємо про те, скільки часу було проведено в неробстві, скільки було віддано речам і справам непотрібним, некорисним і шкідливим, як ми не помічали днів, що проходять, як ми не хотіли вкласти в цей сосуд часу всі свої сили, щоб у той час, коли прийде Господь зажадати від нас звіту, ми могли б повернути Йому помножені «таланти» і сказати: «От, Господи, Ти нас полюбив, і в міру своїх слабких сил ми віддали любов’ю людям, що оточували нас. Ти вклав у нас здібності, і ми потрудилися для оточуючих. Ти дав нам закон добра і правди, і ми постаралися насіння цього добра і цієї правди в цьому житті посіяти».

І от тоді ми відчуватимемо і розумітимемо, що час – це скарб, який ми повинні берегти, а не марнувати, бо в один день можна зробити так багато прекрасного, дізнатися так багато чудового, наповнитися, збагатитися від Бога, а можна роками прожити безцільно, сіро, в’яло, одноманітно, з порожнім, черствим, байдужим серцем і в’ялою, слабкою волею, яка не може спонукати нас на жодну добру справу, яка не може підняти нас на боротьбу в собі з жодним гріхом. І ми пливемо за часом, як човен, що втратив керування.

Всяка річка тече врешті-решт в море. Всяке життя йде врешті-решт у вічність і триває, але час припиняється там, де буде Царство Боже. У Священному Писанні ми читаємо, як ангел присягався ім’ям Предвічного, що часу вже не буде. Тому ми з вами повинні всі наші сили і всі наші дари спожити на служіння Господові. Не лише на служіння нашою спільною молитвою, але на служіння щоденне, бо все, що ми здійснюємо на славу Божу – і труди, і турботи про інших, і молитва, і всяка справа, і всяка зустріч, і відпочинок – усе може бути перед лицем Божим і на славу Божу.

Отже, йдучи сьогодні з храму додому, постараємося понести думку про те, що час короткий, що нам не можна його втрачати, що ми повинні збільшувати у своєму серці скарб: пізнання таємниць Священного Писання, яке дане нам, боротьбу із злом і гріхом, які живуть у нас, множити в житті і добро, і милосердя, і справедливість, і співчуття, які Господь нам заповідав. Усе – молитва, труди, життя, радість, скорбота – шлях людського життя, який повинен проходити під знаком Божим, – усе має знаходитися перед лицем Христовим! І тоді кожен день, кожна година, кожна мить заповниться Його священною присутністю. І не буде жодного дня, жодної години і миті, які б ми жили без Бога, поза Ним, далеко від Нього.

І тоді наше життя виявиться не просто існуванням від народження до смерті, а буде працею, роботою, творенням для Бога, сходженням на гору Господню, де чекає нас Отець Небесний, Який скаже кожному, хто потрудився згідно можливостей: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість» Господа твого. Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень