Якщо все дратує…

Люди можуть дратувати тебе. І, можливо, причина дійсно в них. Я говорив про це одному своєму другу, який був протестантом. Він думав про те, щоб стати православним. Я сказав йому: «Хочу попередити тебе: якщо ти станеш православним, то спокушатимешся, дивлячись на нас. Ми не є хорошими людьми. Те, що ти робитимеш, ти робитимеш тільки для Бога. Тільки до Нього тобі слід звертатися і тільки Його любити. І треба бути готовим до того, що люди будуть багато в чому тебе розчаровувати. Але якщо при цьому ти працюватимеш заради Христа, то не розчаруєшся. Господь ще ніколи нікого не розчарував».

Хіба ми, православні, не розчаровуємо і не спокушаємо людей, які переходять у нашу віру? Адже вони думають, що знайдуть тут зовсім інше. Знаєш, що сказав мені мій друг-протестант? «Ми в нашій церкві цілими днями читаємо Священне Писання. І якщо телефонуємо один одному, то не ведемо пустих розмов, а обговорюємо, що прочитали, що узнали, яку проповідь почули. Я зможу знайти це в Православ’ї, якщо стану православним? Ти знайдеш мені таких друзів?»

Я став думати, кого зі своїх знайомих можна було б порекомендувати йому в друзі. І, зізнаюся чесно, не знайшов багато людей. Бо телефонні розмови православних – це засудження, обговорення інших, плітки. Ми не говоримо про Бога.

От ти, наприклад, розмовляєш про Бога, коли комусь телефонуєш?

Тому я і кажу тобі: якщо ти, будучи православною людиною, починаєш спокушатися, це відбувається через те, що ти сам – ходяча спокуса. Тобто, спокушаючись, ми повинні розуміти, що спокушаємося не через те, що нас хтось спокушає, а через те, що ця спокуса – ми самі.

Бо ми не знаємо, чому інша людина поступає таким чином, що вона робить насправді, і що Бог думає про її вчинок. Але ми постійно робимо висновки. Постійно. Наш розум веде колосальну роботу. І як це в нас виходить? Що за хворобу? Один гвинтик відкрутився, другий, навпаки, пригвинчений занадто туго, третій просто випав і загубився. Що відбувається? У нас проблема. Ми засуджуємо, замість того щоб дивитися на себе і на Бога.

Що означає упокорений егоїзм? Це означає дивитися на себе – не ігноруючи оточення, але при цьому і не засуджуючи його. Обов’язково приділяй увагу людям час від часу, але – без засудження. Бо засудження – це гріх, що засуджується Богом. Господь скаже: «От, Я рятую душі людей, і тебе це дратує? Вибач, але Я продовжуватиму займатися Своєю справою, бо не можу залишити людську душу на погибель!»

Біля криниці Якова Христа зустрічає самарянку і розмовляє з нею. А Його учні, повернувшись, не розуміють і спокушаються. Нехай спокушаються. Сьогодні ми шануємо цю жінку як святу. Що Господь мав зробити тоді? Не приводити її до святості, бо хтось спокушається? І хто, пробачте? Святі апостоли! Адже їх бентежило і багато що інше, що робив Господь.

У духовному відношенні ми не є дорослими людьми. Ми поки що не такі, якими задумав нас Бог, і тому робимо хибні висновки.

Старець Паїсій розповідав про одного афонського ченця. Ти читав про нього? Цей чернець був ієродияконом. Це була дуже добра і благочестива людина, молитовник і подвижник. І в нього в місті була незаміжня сестра. Роки минали, і люди казали цьому ченцеві: «Брате, що буде з твоєю сестрою, якщо ти залишиш її одну? Вона бідна, що її чекає? Ти повинен потурбуватися про неї, щоб, якщо вона не вийде заміж, у неї було б на що жити!» І його почало докоряти сумління. Адже він не хотів залишати монастир. Світ його не цікавив, і він не збирався повертатися. Але те, що сталося за цим, – абсолютно інший випадок.

Якщо ми жертвуємо чимось заради ближнього – це одне, а якщо шукаємо приводу піти від подвигу і здатися – це інше. Бог знає мотиви кожної людини. І в разі справжньої жертви Бог знає, що вона приноситься по любові, і тому пише у Своєму документі: «Виключення».

Коли людина приймає чернецтво, вона ввіряє все Богові. Тобто ти цілком покладаєшся на Нього, і Він Сам піклується про все. І якщо людина думає, що, залишаючи монастир, їй вдасться допомогти своїм родичам, це помилка. Питання в тому, чи є тут воля Божа. Якщо є, то в житті рідних усе влаштується найкращим чином. Господь допоможе їм, навіть якщо чернець знаходиться далеко від своєї сім’ї. Бог пошле на допомогу людям ангелів або інших людей – багатих, з грошима, які допоможуть, і станеться диво. Коли ми цілком довіряємося Богові, усе змінюється.

Але випадок з цим ієродияконом був якраз виключенням. Він пішов з монастиря. І що зробив? Зняв рясу, надів сорочку і брюки, як мирянин, і влаштувався працювати на фабрику. Цілими днями він заробляв гроші для своєї сестри, а ночами молився.

Живучи у світі, він був аскетом: постив, мало спав, ставився до всіх з любов’ю і упокорюванням, і його почуття були в постійній увазі. Люди дивилися на нього і не розуміли. А знайомі ченці обговорювали і засуджували його: «Що він робить? Його поглинув світ! Він згрішив! Він збився зі шляху!» І говорили, говорили.

Старець Паїсій розповідав про це. А цей чернець трудився заради своєї сестри. Він допоміг їй фінансово, вона вийшла заміж, і коли все влаштувалося, він сказав собі: «Тепер я повернуся в монастир. Але куди мені йти? У моєму монастирі мене не приймуть, адже я послужив для братії такою спокусою і так їх засмутив». Він розумів, що його не хочуть бачити в рідному монастирі, бо в братії сформувалося про нього певне уявлення.

Вгорі Бог радів, дивлячись на нього, а внизу люди говорили, що хотіли. І що ж зробив цей чернець? Він змирився ще більше – відправився в інший монастир, де його ніхто не знав, і сказав: «Господи, я буду тут звичайним послушником. Нічого, що я диякон, що я в сані. Це не заважає мені бути послушником». Чужий серед чужих. Доброчесний і святий.

І ігумен монастиря став придивлятися до нього. У послушника було сяюче обличчя. Хто він? Він так відрізнявся від інших. Даєш йому завдання, і він швидко його виконує. Знає Статут, уміє співати на криласі, і все робить так, як ніби це йому давно знайоме. «Ні, – подумав ігумен, – це не простий послушник».

Він покликав до себе послушника і сказав йому: «Дитя моє, ти нічого не приховуєш від мене? Розкажи мені про те, хто ти насправді, бо я бачу – ти робиш усе так, ніби ти вже літній чернець». І послушник відповів: «Отче, Ви змушуєте мене сказати про те, що я хотів зберегти в таємниці, що відоме тільки Богові. Отче, я рукопокладений ієродиякон». – «Що ти говориш, дитя моє! Я так і думав, що з тобою щось сталося. Ти згрішив? Ти захотів покаятися, і тому прийшов у наш монастир?» – «Отче, я грішний, але я не зробив нічого, що б могло стати перешкодою для мого висвячування в ієреї».

І послушник розповів ігуменові історію про свою сестру. – «Що ти говориш, дитя моє! – здивувався зворушений ігумен, упокорена і добра людина. – Як же так?» І наступного тижня, коли в монастир приїхав владика, цей послушник став ієромонахом.

Старець Паїсій завершує розповідь про цей випадок, який дійсно мав місце, такими словами: «Адже на Афоні є ченці, які досі засуджують цього брата, – обговорюють і коментують його вчинок!» Який великий грішник! А Бог дивився на нього і радів, поки люди навколо спокушалися.

Нас бентежать чесноти ближнього. Можливо, він бачить Бога і спілкується з Ним у молитві, а ми, дивлячись на нього, робимо свої висновки і говоримо різні речі. Ти не знаєш, як живе інша людина, не знаєш її душу. От і не спокушайся, не коментуй, не суди, а дивися на себе. Знаєш, як прекрасно ти заживеш тоді?

Наведу тобі такий приклад. Допустимо, тобі не подобається ця передача. Знаєш, між нами кажучи, мені вона теж не подобається. Мені не подобаються розмови, які ведуться тут. Мені здається, це не те, що хотів би почути Бог, що несе в собі сенс. І навіть якщо тут є сенс, то немає упокорювання, бо ці слова виходять не від упокореного серця. Добре. Про це знає Бог, про це знаю я. Не подобається передача? Не спокушайся. Не переживай. Не засуджуй, не обтяжуй свою душу. Слухай щось інше.

Чи, наприклад, ти приходиш на якусь бесіду. Не подобається? Не вступай у суперечку. Якщо на цій бесіді ти почуєш щось хороше, що здасться тобі не позбавленим сенсу, – візьми це і йди. Але не впадай у спокусу! Не засуджуй про себе, і найголовніше – не засуджуй вголос. Подивися: апостоли, побачивши, що Христос говорить з жінкою, почали не розуміти. Але вони нічого не сказали Ісусу, не обговорювали Його між собою і не коментували Його дії.

Якщо тобі щось не подобається, відпусти це. Не роби те, що не подобається, не йди туди, де не подобається. Якщо в якомусь храмі ти сильно спокушаєшся, йди в інший храм. Не обтяжуй душу гріхом засудження.

Ми християни, але не належимо Христу. Тобто ми не християни в серці своєму. Ми багато років у Церкві, але в нас немає упокорювання – такого, яке було в цього подвижника-ієродиякона, або в старця Порфирія. Про що розповідає нам житіє старця? Чому ми читаємо його? Щоб заглянути в себе, або просто що це модно? «Я читав старця Паїсія!» Старці – це не мода. Вони молилися до кривавого поту, щоб сьогодні ми могли читати про їх подвиги і, порівнюючи себе з ними, у мовчанні змирятися.

У житії старця Порфирія розповідається, як одного разу на Богоявлення він звершував водосвятний молебень в Афінах і абсолютно випадково зайшов у публічний будинок, не знаючи, що це за місце. Там до нього підійшла одна з дівчат і сказала: «Отче, знаєш, куди ти потрапив? Напевно, ти вже пошкодував про те, що зайшов сюди!» А старець сказав їй у відповідь: «Нічого, дочечко, я окроплю і це місце. Хай і воно буде освячене. Бог любить вас!» Серце дівчини не витримало, і вона поцілувала хрест. І старець сказав їй: «Поклич інших дівчат!» Вона покликала. Деякі з них засміялися, але, побачивши в погляді старця любов і Божу благодать, побачивши його упокорювання, у благоговінні замовкли. Пізніше сам старець Порфирій розповідав: «Це місце було наповнене грішними душами, але які страждали, відчували біль, багато що побачили в житті. Ці дівчата заплуталися в мережах диявольських пристрастей, але і їх серця бажали Істини, бажали Христа. І вони з благоговінням цілували мою руку».

А люди на вулиці, побачивши, що старець зайшов у публічний будинок, напевно почали спокушатися, і ще як! «Що він робить? Як після цього його можна називати святим?»

Мені дуже подобається така Церква, такий Бог, Який, – Істинний. Бог Істинний не тому, що я так вважаю, а тому, що Він Сам з’явився перед нами саме таким. Але ми не учні Божі, не учні Христові. Ми інші. Ми не можемо бути відкритими, добрими і строгими до самих себе, простими і безстрашними. Ми боязкі, підозрілі і боїмося відкритися перед людьми, бо не упевнені в тому, що чинимо правильно, істинно. Адже коли ти говориш про те, чим живеш по-справжньому, то не боїшся. Тобі не страшно зближуватися з людиною, розмовляти з нею, дивлячись їй в очі. Коли те, у що віриш, горить вогнем у твоєму серці, то ти можеш запалити і серця інших людей, не боячись, що вони завдадуть тобі шкоди.

У нас дві крайнощі. Чи ми повністю розслаблені і робимо те, чого робити не слід (бо в розслабленому стані людина легко впадає в різні спокуси), або ми суворі до оточення і постійно засуджуємо інших людей.

Немає балансу. Ми або слабкі духовно (починаючи спілкуватися з людьми, які живуть у гріху, людина каже собі: «Нічого не буде! Я спокійно можу говорити і дружити з ними»), або, навпаки, ми такої високої думки про себе, що вважаємо себе ідеальними і при цьому постійно судимо інших людей.

Нам бракує внутрішньої рівноваги. Я дивлюся на себе і бачу це. Моя віра не збалансована. Збалансоване християнство – строге і одночасно затишно-рідне; аскетичне і вільне; це сльози (усередині мене, у моїй душі, моїй келії, моєму домі), але це і радість. Коли я розмовляю з людьми – молодими людьми, молодими сімейними парами, – я не маю права говорити їм про жалюгідне, убоге християнство. Христос дав нам справжнє християнство. І сподіваюся, картина нашого внутрішнього світу проясниться. Молитимемося: «Господи, покажи нам, Хто Ти є, і покажи, хто ми. Даруй нам покаяння, яке приведе до рівноваги наш внутрішній світ». Від покаяння – до душевної рівноваги.

Молитимемося, щоб Бог, Який є Істина і Який може пом’якшити будь-яке серце, дарував нам споглядання – істинне споглядання Свого Лиця. І тоді ми набудемо спокою, змиримося і не спокушатимемося, а любитимемо усіх навколо, наближаючи їх до себе так, як цього хоче Бог – так, як якби ми були Його руками, Його словами, Його вустами і Його присутністю в сучасному непростому світі.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)