«Юначе, тобі кажу, встань!»

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Гідно і праведно постійно ставити перед собою запитання: чи правда, що я невпинно шукаю Істини, Любові і Краси, тобто думаю і сподіваюся на Вічне життя в Царстві нашого Спасителя, або ж насправді межею моїх мріянь є безтурботне, безболісне і цілком сите існування на такій небезпечній, такій похмурій, але одночасно такій звичній, такій рідній нам грішній землі? Постійно запитувати самого себе про це треба, бо кожному з нас просто необхідно розібратися в тому, що в нашій душі належить Небу, а що скорботній землі. Це важливо ще й тому, що інакше не покаєшся. Адже для того, щоб покаятися, потрібно знати – у чому. Потрібно зрозуміти, що в мені витримає «вогняну спокусу» (див. 1Пет. 4:12), а що згорить «вогнем невгасимим» (Мф. 3:12). Варто все-таки поставитися до себе серйозно: не вишукувати в процесі підготовки до сповіді якісь нісенітниці, а постаратися зрозуміти, що ж насправді розлучає мене з Богом, що стоїть непереборною стіною між мною, таким, яким я є, і Небом. Невже тільки недотримання пісного меню за обідом? Коли б це було так, ні в кого з тут присутніх взагалі, напевно, не повинно було виникнути жодних страхів і сумнівів, бо змусити себе не куштувати скоромні блюда у відомі дні, по правді кажучи, не так вже важко.

Є речі страшніше. Кожному з нас знайомий стан, який можна було б визначити як сон душі, коли людина не те щоб дуже вже задоволена сама собою, а просто якось душевно заспокоїлася, якось застигла на певному етапі свого духовного розвитку. Нових гріхів немає, а старі – звичні настільки, що вже не тривожать душу, не викидають із скорботних очей потоки сліз на сповіді, а в кращому разі – викликають певну досаду: вже давно б святим став, коли б не ці дрібниці!

Цей стан духовної дрімоти нагадує сон, такий схожий на смерть! Ми знаємо, що смерть тіла – це припинення обмінних процесів у живому організмі. Так само і смерть душі є припинення духовного метаболізму – повільного перетворення цілком задоволеного собою і своїм місцем у світі індивіда в особу, здатну рости і змінюватися, сходячи від сили в силу «до міри зростання в нас повноти Христової» (Еф. 4:13). Коли безперервний і часто тяжкий ріст душі припиняється, настає смерть. А оскільки наше бідне тіло просто не може жити з померлою душею, услід за погибеллю душі стається і смерть тіла.

Це може статися з людиною в будь-який час. Для такої смерті зовсім необов’язково доживати до старших років, бо душа може скостеніти і перестати змінюватися і не чекаючи глибокого одряхління тіла, а скажемо, серед буйного цвітіння юності. Але перш ніж здійсниться цей останній погибельний акт, обов’язково прозвучить у душі в людини голос її Спасителя: «Юначе, тобі кажу, встань!» (Лк. 7:14). І от, старий ти тілом або молодий – неважливо, а важливо – чи готовий ти почати змінюватися, чи податливий ти благодаті покаяння, чи відкритий ти дії Духа Святого, Який «дише де хоче» (Ін. 3:8), але дихання Якого все ж присікається там, де дихати нічому, – у духовному трупі.

Приклад святих показує нам, що вік людини зовсім не пов’язаний прямою залежністю з мудрістю і розсудливістю. Можна і в молоді роки бути духовним старцем, і в той же час зрілий вік необов’язково свідчить про зрілість розуму. Духовна незрілість особливо небезпечна саме в солідному віці, бо важко власнику поважної сивини віднести саме до себе заклик до духовного пробудження, що прозвучав сьогодні із сторінок Вічної Книги.

А тим часом мудрість духовна вимірюється не кількістю прожитих років і навіть не об’ємом прочитаних книг, але глибиною і рішучістю покаяння, бо саме покаяння є істинне життя душі, спосіб її існування у світі розпаду і гріха, реальна і видима дія Духа Святого в грішній людині, «тому що буква вбиває, а дух животворить» (2Кор. 3:6). Недаремно Господь наш Ісус Христос каже нам: «Я прийшов для того, щоб мали життя, і надто мали» (Ін. 10:10). І в розповіді про воскресіння наїнського юнака кожен з нас може почути благу звістку про воскресіння власної душі, що гине. Кожен з нас має право саме до самого себе віднести цей повний торжества і надії вигук нашого Спасителя: «Юначе, тобі кажу, встань!» (Лк. 7:14). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці