Непряме повчання

Сіяч, Кріс Хігем

Притча про сіяча (Лк. 8:5-15)

Притча про сіяча присутня в кожному з трьох перших Євангелій – у Матфея (13:3-9), Марка (4:3-9) і Луки. Вона – одна з небагатьох притч, значення яких розкриває сам Спаситель.

От як це звучить у викладі євангеліста Матфея: “До кожного, хто слухає слово про Царство і не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його – це те, що посіяне при дорозі. А посіяне на кам’янистих місцях означає того, хто слухає слово і зразу ж з радістю сприймає його, але не має кореня в собі, будучи нестійким; коли ж настає скрута або гоніння через слово це, відразу спокушається. А посіяне між терням – це той, хто слухає слово, але турботи віку цього і спокуса багатством заглушують слово, і воно буває безплідним. Посіяне ж в добру землю – це той, хто слухає слово, і розуміє, і приносить плід, і творить – один у стократ, другий в шістдесят, а інший в тридцять разів” (Мф.13:19-23).

Що ж до цього можна додати? Та й взагалі: навіщо потрібні притчі, якщо за іносказанням тут же слідує і пояснення?

Але зауважимо, що Христос не всім пояснює сенс притчі, але лише учням, наодинці. І вони, як і ми, теж не розуміють і запитують Учителя: “Чому притчами говориш їм?” (Мф. 13:10).

І Христос пояснює, що їм, Його найближчим учням, Його друзям, дано знати таємниці Царства Божого, а іншим – не дано. Тобто можна сказати, що в певному значенні притча – простіша і зрозуміліша за пряму мораль. Прямо можна говорити не з усіма, а тільки з тими, хто готовий чути, – з тими, чия душа вже стала добрим ґрунтом.

Думається, що нерозуміння цього парадоксу призводить до неуспіху сучасної місії як у публічному просторі (викладання в недільних школах, наприклад), так і в нашій приватній щоденній місії: наші близькі, яких ми намагаємося просвітити прямим текстом, як правило, йдуть від Церкви ще далі.

Нашою притчею, що приховано говорить про життя в Христі, могло б бути саме наше життя. І, напевно, це було б найдохідливішою, найпереконливішою, найдієвішою проповіддю.

Та тільки от не дотягуємо ми в нашому житії до потрібного рівня, тому і місіонерство наше буває зазвичай малоуспішним. Але є і інші можливості.

Приміром, християнське мистецтво, християнська література – це теж свого роду притча, з якої витягають християнські сенси ті, хто доки не готовий читати Євангеліє.

Так, письменники і поети, художники і режисери – не святі, вони, так само як і ми, схильні до пристрастей. І багато творів творців-християн знаходяться на межі, а часом – і за межею того, що ми звикли читати в підручнику із Закону Божого. Та все ж боязкі сумніви: “А раптом народ не так зрозуміє, вичитає не ті сенси?” – неґрунтовні. Адже читали ж радянські люди в сімдесяті роки “Майстра і Маргариту” – і приходили до Бога.

Та й народ, який зібрався послухати Христа, міг розуміти притчу про сіяча зовсім по-іншому. Притча, не пропонуючи в кінці моралі, як це ми звикли бачити в байці, відпускає слухача в небезпечну дорогу власних роздумів.

Чи прийде він до потрібної пристані? Невідомо. Чи на добрий ґрунт впаде слово проповіді? Нам не дано цього знати.

Але тягнути людину за мотузочок, пропонуючи для заучування прості істини, які вона не готова почути серцем, – шлях нехристиянський. Христос занадто цінить свободу людини, яку Сам їй і дарував, щоб насильно тягнути її в Царство Небесне.

У наших думках про місію і про просвіщення тих, хто заблукав, не забути б нам самих себе, благополучних християн. Наше серце, яке ще вчора було добрим ґрунтом, сьогодні може засохнути, закам’яніти – і тоді насіння Слова Божого, яке Сіяч щодня, щогодини розкидає по землі, не дасть сходів.

Тому викорінюватимемо зі свого серця терня гріха і пристрастей, живитимемо ґрунт нашої душі благодаттю Святого Духа, щоб не марними були труди Сина Божого і апостолів, щоб принести нам плід – кому в тридцять, кому в шістдесят, а кому і в сто разів.

Хто має вуха слухати, нехай слухає!” (Мф. 13:9).

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці